– От йолоп! – буркнув Сашко з полегшенням.
«Могло ж і примаритися, – з надією подумав Кирило. – Я ж так боявся, що цю справу Посередник підкинув мені навмисно... Ось він і заявився мені в передсмертному кошмарі. Втім, яка різниця! Насправді то було, чи примарилося, Сашкові про те знати необов'язково. Добре, що – як там він казав? Що кавалерія підтягнулася вчасно!»
До хлопців підійшов лейтенант поліції, високий і досить молодий хлопець.
– Це і є твій Шерлок, Сашко?
– Оцей бовдур? – Сашко недбало кивнув на Холмогорова. Той мовчки закотив очі. – Ну... так! Малий не без здібностей! Дещо він все ж таки вміє! – змінив гнів на милість Сашко. – Кирило, це Мартін, мій армійський приятель. Нині – лейтенант поліції. До речі, Мартін, він тільки що спіймав вам маніяка!
– Майже спіймав, – тихо додав Кирило, кинувши косий погляд на труп професора, що як раз накривали щільною тканиною.
– Неважливо! – Сашко відмахнувся від цього несуттєвого з його точки зору факту. – Мартін, ми домовлялися! Хлопчина заслужив на ліцензію приватного детектива.
– Хлопчина заслужив на гарного прочухана за свою самодіяльність! – заперечив Мартін.
– З цим я сам впораюся! То як щодо ліцензії?
– Що поробиш, домовленість є домовленість! – Мартін знизав плечима. – Ми дійсно твої боржники, Кирило. За цим отруйником бігаємо вже кілька місяців! То ж, чим можемо, допоможемо. А зараз, сідай в машину. Е-е! Куди?! В нашу машину, а не в «бісову тачку»! Чи може, все ж таки краще в лікарню?
– Ні! – Кирило рішуче струснув кучерями. – Краще вже у відділок!
КРОК ЧЕТВЕРТИЙ. ВИРІШАЛЬНИЙ. Привиди метрополітену
Як важко кинути палити
Лагідні промені осіннього сонця, що нещодавно піднялося над небокраєм, ласкаво підсвічували багряне і жовте листя великих дерев у тихому і затишному дворі. Одному з багатьох у цьому сонному місті. Але зовсім не лагідно і не затишно було у квартирі, яку орендували приватний детектив та його вірний друг і за сумісництвом помічник, на п'ятому поверсі звичайної багатоповерхівки.
– Ну що там на нашій сторінці у «фейсбуці»? – Кирило нервово розгулював по кімнаті.
Сашко зітхнув.
– Нічого.
– А у «твітері»?
– Теж саме.
– Дідько! – процідив Холмогоров, накручуючи круги по вітальні, і раптом різко зупинився: – Будь людиною, Вартовий, дай одну.
Сашко зітхнув вдруге і коротко відповів:
– Ні.
– Будь ласка, – голос Кирила зрадницькі затремтів, – Дай. Мені. Одну.
– Ні, я сказав, – підвищив голос Сашко. – Ти протримався вже тиждень, потерпи ще трохи, і твоя тяга до паління...
– О чорт!!! – Кирило одним стрибком підскочив до столу і почав нервово перевертати шухляди одну за одною. – Навіщо я погодився на твою дурну ідею?! Де ти заховав мою заначку, клятий ти лікар!
– Хм... – Сашко намагався зберегти спокій. – По-перше, я військовий лікар. По-друге, ми домовилися. По-третє, ми побилися об заклад, і ти програв. Забув?
– Я не програв, – Кирило трохи втратив запал. – Я лише...
– Ти лише вирішив, що клієнтка зраджує чоловіка, але насправді все було навпаки – це чоловік завів собі коханку, – Сашко знизав плечима. – І ще ти сказав, що зрозумів це по новому нашийнику його лабрадора. І більш нічого не пояснив.
– Це дуже просто... – почав Кирило, але цього разу відволікти його таким простим фінтом Сашку не вдалося. – Я потім тобі все поясню! Факт той, що вона теж пішла «наліво»!
– Але ж після того, як ти викрив зраду її чоловіка!
– Той що?! Технічно – у нас з тобою вийшла нічия. Отже, дай мені цигарку і негайно!
– Йди і купи, – роздратовано кинув Сашко, – але більше зі мною у парі не грайся, пацан! Або хоч не програвай так жалюгідно!
Кирило вхопив зі столу першу-ліпшу книгу, що трапилася під рукою, і щосили жбурнув її в стіну.
– Припини трощити казенне приміщення, бовдур! – крижаним тоном наказав Сашко.
Кирило впав на диван і втупився в стелю.
– Нудно, – повідомив він через деякий час. – Дуже нудно!
– Та якого лиха тобі ще треба?! – нарешті зірвався Сашко. – Хотів ліцензію – маєш ліцензію приватного детектива! Хотів цікаві справи, до тебе йдуть з усього міста...
– Хто йде? Ну хто, покажи мені!
– Та ти ж все вирішуєш за лічені дні! Ну збав трохи обороти, працюй повільніше...
– Повільніше?! – губи Кирила затремтіли від обурення. – Оцю маячню про подружні зради, яку ти чомусь називаєш цікавими справами, я повинен мусолити ще довше?
– Знаєш що, йди до біса! – образився Сашко, який приклав немало зусиль, щоб розкрутити цього невдячного типа в соц.мережах. – Отруйники закінчилися!