– По перше, чому тільки в нього? – щиро образився Посередник. – Вас, Олександре, я теж прошу про допомогу.
– Час від часу не легше!
– По друге, я і знайшов! Іншого, як ви кажете, ідіота! А насправді, розумного, сміливого, відчайдушного, симпатичного, привабливого...
– Досить!!! – гаркнув Кирило. – Просто скажіть вже: що то була за справа? На кого полював цей розумний, сміливий, дідько б його вхопив, Хеміш Хогс?!
Посередник задоволено посміхнувся:
– На привида.
Ми домовимось!
На мить у вітальні запанувала тиша. Потім Кирило обережно відсунув чашку вбік.
– Дякую, що завітали, Посереднику, – сухо сказав він. – Але привиди – то не моя сфера. Допобач...
– Стійте! – з розпачем вигукнув той. – Кирило, ви ж нещодавно мали нагоду переконатися, що я ніколи не брешу!
– Про що це він? – з підозрою спитав Сашко.
– Гадки не маю!
– А-а... Ну якщо, не маєш... – і Сашко вхопив Посередника під лікоть, ніби, щоб допомогти піднятися, і заходився виштовхувати того із-за столу.
– Пан Холмогоров, скажіть вже йому! – заверещав Посередник.
– А-а! То він вже пан Холмогоров, а не містер Холмс! А скажи-но мені, пан Холмогоров, які ще справи з цим типом ти від мене приховав?!
Кирило вперто мовчав, Посередник міцно вперся ліктями в стіл, не даючи змоги Сашкові витягти його. Ситуація зайшла в глухий кут, і Кирило нарешті здався.
– Облиш його! – попросив він Сашка. – Хай говорить далі.
– І не тягніть мене так сильно, Олександре! Ви ж мені руки відірвете!
– Голови б вам відірвати! Обом! – геть розлютився Сашко. – Інтригани!
Кирило проігнорував його гнів і підійшов до вікна, уважно щось там роздивляючись.
– То що там далі про того привида? – нарешті спитав він. – Чому він так вас зацікавив?
– Бо Хеміш Хогс зник після того, як зустрівся з ним! – розсердився Посердник. – А я покладав на нього неабиякі надії після того, як ви, пане Холмогоров і до речі ви, Олександре, відмовилися від моєї пропозиції!
– Стоп! – здійняв руку Сашко. – Я геть заплутався! Хто до кого приходив, хто куди зникав?
– Привид декілька разів навідувався до пекарні... – почав терпляче пояснювати Посередник.
– Якої ще пекарні?!
– Яку тримає Хогс.
– То він пекар, чи детектив?!
– Був – пекарем, а стане – детективом, якщо, звичайно, ви його знайдете.
– На біса його шукати, того пекаря, – знизав плечима Кирило, – якщо він спекся, даруйте за таку алегорію, на першому ж простому завданні! Краще пошукайте собі іншого кандидата.
Настрій Кирила значно покращився, коли він почув, що конкурент – не такий вже й вправний!
– Мене цілком влаштовував цей! – набундючився Посередник. – Крім того, привид...
– Привидів не існує!
– Сперечатися не буду, пане Холмогоров, але були свідки, яки теж його бачили, і знаєте що? Я знаю, хто цей привид! – Посередник поліз у кишеню і виклав на стіл пачку газетних вирізок. – Ось, дивіться!
На фото був молодий хлопець середнього росту та статури, але з такою кудлатою рудою шевелюрою і таким видатним носом, що це відразу ж кидалося в очі.
– Погодьтеся, його важко з кимсь сплутати!
– Тут написано, що це – випадкова жертва! – Кирило гарно володів англійською, тому без проблем прочитав текст. – Його вбито при спробі пограбування будинку. Кому і навіщо знадобилося грабувати пекарню?
– Ходили чутки, що замість неї збираються відкрити ювелірний магазин. Можливо, грабіжники вирішили, що в будинок вже завезли майбутній крам. І тоді ж було вбито випадкового відвідувача – їм виявився актор початківець Террі Вільямс. Але найголовніше – не це, пан Холмогоров, – Посередник мав вигляд кота, що нарешті дістався до сметани, – а те, що ви бачите, але, нажаль, не спостерігаєте!
Сашко подумки вхопився за голову. Круглий маніпулятор поцілив просто в яблучко! Бо заради того, щоб довести, хто тут самий розумний, пацан може утнути будь-що!
Кирило гордовито задер голову.
– І що ж я, по-вашому, не спостерігаю?
– Якого року ця стаття? – спитав Посередник. – І в якому році мешкає Хогс?
– А ви не говорили, де здибали цього Хогса! – Сашко зробив спробу хоч трішки пом'якшити удар по холмогорівському самолюбству, але марно.
– Хеміш Хогс мешкає в Лондоні наприкінці дев'ятнадцятого сторіччя, це очевидно! – Кирило знову відвернувся до вікна, глибоко засунувши руки в кишені.
– Ну, мені ось це зовсім не очевидно, – пробурмотів Сашко і теж підійшов до вікна. Вулицю швидко затягував густий туман. Сусідній будинок вже розчинився в щільному сірому мареві.