– Ви ж...
– Що? Хіба не з вами я зустрічався в Петербурзі рік тому?
– Т-так... – він почав заїкатися.
Я пильно придивився до майбутнього вбивці. Якесь воно засмикане та нещасне. Міський божевільний, та й годі! Як такий дурень міг здійснити вбивство? Певно, що йому... створили всі умови?
– Думаєте?
Я вже трохи призвичаївся до манери Посередника з'являтися з нікуди.
– Ви так і будете за мною ходити?
– Я заважаю?
– З ким ви роз– роз– розмовляєте? – пробелькотав Багров.
Він що, не бачить Посередника?
– Вибачте, але мені цікаві ваші висновки, – такого Посередника хоч до рани прикладай! Ні, не хочу.
– Може, будемо спілкуватися пізніше? Ви насправді мені заважаєте!
– Добре!
Він зник також миттєво, як і з'явився.
Київ 2017-й рік
Я з'ясував назви всіх лабораторій, де побувала «мазда», і розібрався із складом «добрива» – новий синтетичний наркотик, подібний до ЛСД. Отже, час було довести цю інформацію до поліції. Принаймні, Сашко так вважав. А я – ні. Бо в мене був план.
– Ти здурів, Шерлок недороблений... – сказав мій Ватсон, коли я поділився цим планом з ним.
– Чому? – я нервово ходив по кімнаті, несила стримати збудження. – Я зміню формулу, і деякий час наша богадільня буде виготовляти безневинну речовину. Тоді почнуться розборки з клієнтами, а там...
– А там вони з'ясують, хто це такий розумник, і приб'ють тебе, як муху!
– А до кого ти збираєшся звертатися у поліції? Чому ти не думаєш, що ми наскочимо на когось, хто в курсі, і прикриває цей бізнес? Тоді нас гарантовано приб'ють.
Сашко замислився.
– В твоїх словах є певний сенс, – визнав він.
– Звісно. В моїх словах завжди є сенс!
Він фиркнув, я теж посміхнувся, бо зовсім не чекав від себе таких хвалькуватих слів.
– Гаразд, пацан. Я спробую пробити по своїм каналам, через хлопців військових, до кого можна звернутися, щоб нас не зачепило. А ти... Може ти обійдешся без подвигів?
– І хай збувають товар далі? Ну вже ні! Будемо робити, що можемо. Ти – шукати безпечні виходи на поліцію, а я...
– А ти дуже ризикуєш, Кирило!
– Не так, щоб дуже...
Зазвичай, він звертається до мене «пацан», а отже, зараз дійсно стурбований. Тому я не дуже здивувався, коли він вибухнув:
– Ти – легковажний шмаркач!
– Я буду дуже обережний, клянуся! – примирливо відповів я і підхопив куртку, намагаючись прошмигнути до дверей.
Цього разу я підготувався як слід і все продумав наперед. Файли з формулами кожного з восьми інгредієнтів «добрива» знаходилися в «шарі». Це означало, що доступ до них мають не тільки наші працівники, але й хтось зовні. І, судячи з маршруту «мазди», цей «хтось» – інші лабораторії. Тобто, розробка «добрива» – наша, а всі інші – лише на субпідряді. Я мав би пишатися такими досягненнями рідного колективу, але чомусь не пишався.
Оскільки я провозився з вивченням кінцевого продукту досить довго, то зараз мені не стало багато зусиль змінити формули двох компонент. Цього мало бути досить, щоб суміш стала безпечніша за вітаміни. Оригінальні файли я сфотографував на телефон, не наважившись їх копіювати. Сподіваюся, надалі вони стануть у нагоді поліції. Хоча навряд. Не вірю я в інтелектуальний потенціал наших поліцейських.
Отже, починаючи з завтрашнього дня, коли «добриво» перестане вставляти, клієнти отримають сюрприз, а шеф – великий головний біль. А мені, мабуть, час на лікарняний. Жаль пропускати таке шоу, але доведеться. Не можу дозволити, щоб мені голову відкрутили, коли шеф почне власне розслідування, бо обіцяв Сашкові бути обережним.
Я фиркнув. Помірятися з шефом розслідуваннями – ото була б гра! Нас тут – десятеро лаборантів. Піди знайди серед них винного! Я б із задоволенням подивився, як би того винного шукали! Навряд чи нам би встромляли пальці в двері... Але досить мріяти! Я витяг з кишені балончик з перцевим газом. На які тільки жертви не підеш заради дружби! Зібрався з духом, зітхнув і... бризнув собі в очі.
І в такому непристойному вигляді, з червоним носом, весь в сльозах і шмарклях, ввалився в кабінет до шефа. Бідолаха аж підскочив від несподіванки:
– Кирило, що з тобою?!
– Здається, я підчепив вірус! Можна я піду додому?
– Звичайно! Йде вже звідси, поки всіх не заразив!
– Ага... То я піду?
– Йди, і поки не видужаєш, не повертайся! – крикнув він мені в спину.
Ну що ж, тепер справа була за Сашком...
Київ 1911-й рік
– Ви заплуталися у своїй подвійній дві, Дмитро, – якомога м'якше сказав я. – Але зрозумійте, нам, – це слово я багатозначно виділив, – відомо все.