– Звісно ж ні, молодий чоловіче! – вона погрозила йому пальцем. – І на майбутнє: мене звати місіс Хадсон.
– Бачу, що за дурня тут тримають мене, – Сашко налив собі чаю у чашку. – Може поясните мені, місіс Хадсон, як ви тут опинилися? Навіщо – питати не буду.
– Може ми поговоримо про більш нагальні справи? – нетерпляче перебив його Кирило, невимушеним жестом притягаючи до себе налитий чай. – Наприклад, про мій план?
– У вас є план, Кирило? – зраділа домогосподарка. – Сподіваюсь, це щодо справи того симпатяги Хогса, вашого нового знайомого?
– Симпатяги? Ну ви й скажете! – фиркнув Кирило.
– Ви що, не знали, що єдиний симпатяга тут він, місіс Хадсон, – Сашко вказав на Кирила. Він вирішив підтримати гру, в яку, вочевидь, невимушено грали ці двоє, і яку він поки що не розумів, але про всяк випадок вирішив бути насторожі.
– Це очевидно, – серйозно кивнув Холмогоров, і Сашко подумав, що невідомо, хто над ким пожартував. – Отже, план...
– Вибачте, – знову втрутилися літня леді, – а хіба Хогс не повинен це чути?
– Слушно, – кивнув Кирило, – проте, – він нетерпляче глянув на годинник на зап'ястку, – де він? Де його славнозвісна англійська пунктуальність?
– Ти ба, який нечема! – хитнув головою Сашко. – Не те, що інші!
Кирило кинув на нього косий погляд, але коментувати не став.
– То давай вже послухаємо твій план, – запропонував Сашко. – Сподіваюсь, ти помітив, що як тільки з'являється Хогс, ти невимушено переходиш на гарну англійську? Не знав, що в ти ній так добре обізнаний!
Кирило відкрив було рота, але тут від вхідної двері долинуло:
– Хлопці!
Холмогоров підскочив:
– З планом не склалося, – повідомив він другу. – Це ж місіс Хадсон волає? Коли, в біса, вона встигла підскочити до дверей?
– Не озивайся так про літню леді! – суворо дорікнув йому Сашко. – Ходімо краще, та й подивимося, чого вона галасує.
Штовхаючись плечима, вони кинулися до вхідних дверей.
– Що сталося? – першим спитав захеканий Сашко.
– Чорт!!! – Кирило кинувся до гардеробної шафи.
– А ти чого волаєш?! – здивувався Сашко.
– Ви вже все зрозуміли, Кирило? – співчутливо спитала домогосподарка. – Містер Хогс пішов.
– Та от же його шапка... тобто дерстокер, – Сашко вказав на вішалку.
– Дурень! – сердито кинув Кирило. – Шапку він побачив, а плащ? Де його плащ? Він міг піти без дерстокера, але без плащу навряд чи. Ви чули, як він пішов, місіс Хадсон?
– Ні, – знизала плечима та. – Він зробив це вкрай тихо.
– Куди він поперся, як думаєш? – стурбовано спитав Сашко.
– Очевидно, – Кирило почав швидко вдягатися. – Він пішов додому, тобто в пекарню, поки ми тут з тобою чаї ганяли. Ворушися! Може ще встигнемо його перехопити.
– А як же твій план? – Сашко теж почав натягувати пальто, що начебто спеціально було приготовано тут для нього.
– До біса план! Все пішло шкереберть! Цей впертий віслюк...
І Холмогоров вискочив за двері, не закінчивши речення. Сашко, невідомо для чого, вхопив дерстокера і поспішив за ним слідом під співчутливим поглядом пані Хани.
Все не так
– Чи є сенс так бігти, генію? – Сашко захекався, поки наздогнав Холмогорова на середині вулиці. – Що могло статися за ті пів-одини, що ми пили чай та балакали з пані ... місіс Хадсон?
– Все, що завгодно, – на ходу кинув Кирило. – Ти ще не знаєш, але той волоцюга...
– Той, якому ти віддав всі наші гроші?
– Дві монети! Лише дві монети!
– Ти що, і побалакати з ним встиг?
– Трішки...
– А чому нічого мені не сказав?
– Та ось кажу ж...
– Чому ти зразу не сказав?
– Слухай, невже це важливо? – роздратовано зупинився Холмогоров. – Не сказав, бо ніколи було. Зараз кажу, бо це має сенс. Що знов не так?
– Все – не так, – зітхнув Сашко. – Добре, потім про це. То що сказав тобі той волоцюга?
– Щоб я тримався подалі від будинку на Мерілебон-роуд. Якщо, звичайно, не хочу наразитися на неприємності.
– Ага... А ти його послав до біса... А ні! Ти дав йому грошей! Навіщо?
– Щоб використати його і закинути «дезу» тим, хто його послав. Я натякнув, що не тільки я, але й Хогс не з'явиться в своїй пекарні цього вечора. – Кирило з досадою почухав потилицю.
– Власне, в цьому і полягав мій план. Ми повинні були піти туди вже затемно, коли ці артисти погорілого театру зі своїми «привидами» впевнилися б, що будинок пустий. Тоді ніхто б не заважав їм займатися своїми справами, – замріяно зітхнув Холмогоров. – І тоді – о! Тоді б ми прихопили їх на гарячому і все б з'ясували! Але ти навіть не уявляєш, як тяжко працювати, коли твій напарник – впертий віслюк, який врешті-решт робить все по-своєму! – гнівно закінчив Кирило.