– Я не-не... не працюю на поліцію, – він сів на розхитаний стілець посередині кімнати.
– Звичайно ж, працюєте, – відмахнувся я від цього відомого мені факту. – Давайте відверто. Після закінчення нашої розмови ви прожогом чкурнете до своїх кураторів, щоб...
– Не вбивайте! – він підхопився на ноги, підтюпцем підбіг до мене впритул і вчепився в руку. Я вирвався з огидою – немов холодна жаба мене торкнулася!
– І не збирався. Тож, ви підете до своїх кураторів, і скажете їм, що я був у вас. Можете дещо перебільшити, хай налякаються сильніше. Скажіть, що нас було двоє, що у нас у багажі є зброя і, можливо, навіть бомба.
– Н-навіщо? – він витер рукавом спітнілого лоба, і мене знов ледь не скрутило від нападу огиди.
Я поки ще і сам не знав, навіщо. Плану в мене не було, от і доводилось натхненно імпровізувати.
– Бо подвійна гра, це така гра, у яку грають вдвох, – напустив ще більше туману я. Здається, це справило враження, але не таке, як я сподівався.
– Пробачте мою зраду! – знов зарепетував Багров. – Я сам! Я сам вб'ю прем'єр-міністра, або навіть самого самодержця!
Ох ти ж матінко божа! Ну кого цей переляканий дурень може вбити? Посередник, ти що, знущаєшся з мене!
Проте, ще з шкільних уроків історії, я пам'ятав, що так само все і сталося: це нещастя має застрелити Столипіна. Не дивно, що мій потойбічний роботодавець хоче з'ясувати, хто, чи що, підштовхнуло парубка на це неподобство!
– Поки що ніякої зради немає. Ви наш таємний агент, зрозуміло? Наш, а не їх. У вас є зброя?
– Так, мені дали, – він розсіяно підійшов до письмового столу, висунув шухляду і дістав браунінг. Я напружився. Не хотілось би з'ясовувати, наскільки я смертний у своєму посмерті. – Але не дали патронів, – вів далі Багров. – Сказали, всьому свій час.
Отже, хтось з поліцейських дав психу зброю! Якою цікавою стає ця історія!
– Завтра мені звеліли бути у Купецькому саді, – продовжив Багров.
Замах планується на завтра? А як же Опера?
– І що там має бути?
– Ви не знаєте? – здивувався він. – Буде велике гуляння. Там буде прем'єр, і цар і всі... – він роздумливо погладив пістолет. – Я давно хотів зробити це.
– Що? – трохи тупанув я.
– Що-небудь... екстравагантне, – він стрімко розвернувся до мене. Тепер це була зовсім інша людина.
«Ого, та їх тут двоє!» – захоплено вигукнув у моїй голові голос Посередника.
– Йдіть собі, Микола Якович, чи як вас там, – іронічно сказав Багров, наставивши на мене браунінг. – Не знаю, чий саме ви агент, але більше тут не з'являйтесь.
– Пістоль не заряджений, – нагадав я, обережно задкуючи до дверей.
– Можете закластися?
В голові цієї людини, схоже, дійсно жили дві протилежні особистості. Одна – заляканий усіма подвійний агент, який втрапив у велику халепу через своє боягузтво, а інша, з якою я розмовляв зараз, рішучий і безжальний терорист, у якого були якісь свої плани.
– Я сам вирішу цю справу, – пістоль досі був направлений мені прямо у груди. – Не плутайтеся під ногами.
– Я не філер, і не ворог вам, – сказав я, продовжуючи відступати. – Я на вашому боці.
– То приходьте завтра у Купецький сад, і побачите, що буде, – він знову якось знітився і спітнів. Рука з браунінгом почала поволі опускатися.
На мить в мене виникло бажання наскочити на нього, та придушити просто на місці, але ж не це було моїм завданням. Хоча, після останньої витівки підозрюваного, я вже почав сумніватися, що у цього вбивства є замовник.
Київ 2017-й рік
– Почалося! – у квартиру заскочив захеканий Сашко. Я підняв очі від книжки і зацікавлено подивився на нього.
– Ну і заварив ти кашу, пацан! – він не стримував захват. – Знаєш, що я щойно бачив? Двох бугаїв, що ломляться в двері нашого ділка з першого поверху, та репетують, щоб він повернув їм гроші! Клянуся, пацан, твій план був, просто – геніальний!
– Інших не держу, – стримано відповів я, хоч всередині в мене все співало. – І що ти зробив з тими бугаями?
– Я? – ненатурально здивувався він. – З чого ти це взяв?
– Бо в тебе роздряпана правиця, ось з чого! Сподіваюсь, ти їх не сильно пом'яв?
– Ну ти й... Шерлок!
– Дякую, – я піднявся і підійшов до вікна. Два неохайних типа саме «зализували рани» на нашому подвір'ї. Мій друг – вправний боєць. Я це завжди знав, тепер знають і бугаї. – Що з твоєю частиною справи?
– То ж як раз йшов до тебе, щоб розповісти. Є надійна людина.
– От і добре, – я кинув йому свій телефон. Він машинально спіймав його і з подивом вирячився на мене. – Тепер йди, і віддай йому це. Тут всі докази – фото і відео, що я робив, коли ми їхали «за маздою», фото з лабораторії і оригінальна формула кінцевого «продукту». Цього повинно вистачити, щоб знищити цей бізнес. Принаймні, я на це дуже сподіваюся.