– А вам не однаково, хто виконає призначену роль? – потяг качнуло на стику рейок, і Сашко вхопився за поручень, щоб не впасти. – Чому б вам не взяти Хогса для вашого прототипа?
– Хогса? Цього бовдура? – розсміявся Посередник. – Дякую красно, хоча... – він замислено поліз у кишеню.
– Я так і думав, що зникнення Хогса – це пастка.
– Ви не зовсім праві, – Посередник нарешті витяг з кишені те, що там шукав. – Це виявилася книжка у м'якій обкладинці. – Він казав вам, що історія нелінійна?
– Він казав, що це ви так казали.
– Дивіться, такий варіант теж цілком можливий, – він простягнув книжку Сашку.
Той взяв її обережно, ніби боявся обпектися.
«Пригоди Шерлока Холмса та Хеміша Хогса», – значилося на обкладинці.
– Що це?
– Це – варіант розвитку подій, в якому не існує ніякого Ватсона.
Сашко пересмикнув плечима і відвернувся.
– Але ж великий детектив наразі не лишиться без компаньйона, – глухо сказав він.
– Ні, не лишиться.
– Тобто, все було вирішено наперед. Ви все вирішили наперед, Посереднику! Ви натаскували його, ніби сліпе цуценя! – Посередник опустив очі. – Ви допомагали йому у першій справі, щоб він відчув смак вдалого розслідування. Скажіть, чи зрозумів би він самостійно, хто замовив вбивство прем'єр-міністра?
– Навряд чи, але з іншого боку, я ж підказував йому зовсім небагато, – заперечив Посередник.
– А як щодо Ордену Святого Станіслава? За ним наглядала пані Хана? Вона ж дала вирішальну підказку, чи не так?
– Олександре...
– Так, я зрозумів. Вам просто конче був потрібен детектив!
Сашко відійшов до вікна, бездумно розглядаючи сірий туман.
– Принаймні, ви повинні бути мені вдячні, що я врятував його від божевільного отруйника, професора Моріарті, поки ви вешталися невідомо де із своєю допомогою! – закричав Посередник.
– Вдячний?! – теж закричав Сашко. – Ви взяли живу людину, Посередник, і чотирма влучними кроками зробили з неї літературного персонажа!
– Він сам робив ці кроки! Сам!!! – заревів Посередник. – Затямте собі раз і назавжди, Алекс Вартовий, я нічого не можу зробити замість вас. Ви, люди, все і завжди робите самі!!!
– Облиште! Не будьте таким скромним! Ви приклали досить зусиль, щоб занапастити його реальне життя!
– Реальне життя?! – істерично розреготався Посередник. – Його реальне життя скінчилося півтори роки тому, коли він поліз у справи реальних наркоділків і реально звернув собі шию, стрибаючи з обриву, бо в нього летіла реальна куля, яка, до речі, в нього реально влучила!
– Але ж...
– Але ж я вклав з ним угоду, хотіли сказати ви! Та подумайте ж головою, Вартовий! Що він утне надалі у вашому так званому реальному житті? Коли, лізучи на стіни з нудьги, втрутиться в таку ж, або ба більшу халепу? І знову наразиться на кулю! Чи ви думаєте, що я буду давати йому шанси до нескінченності?!
– О! То ви його благодійник, виявляється... – хмикнув Сашко, хижо мружачись. – А підкажіть-но, скільки насолоджувався своїми пригодами Шерлок Холмс, перш ніж загинув в Рейхенбахському водоспаді? Через декілька років своєї бурхливої діяльності?
Посередник посміхнувся:
– Ви знову забуваєте, що історія нелінійна. І хто знає, що може відбутися з Шерлоком Холмсом, коли поряд буде надійний компаньйон.
– Хто ваш замовник? – різко спитав Сашко, наближаючись впритул до свого візаві.
– Це має значення? – підняв брови Посередник.
– Хто. Ваш. Замовник. З самого початку цієї історії, коли ви з'явилися на нашому шляху. Я хочу знати, хто замовив вам Шерлока Холмса. Я маю право знати.
– То скажіть мені, – украдливо спитав Посередник. – Хто міг замовити Шерлока Холмса?
І Сашко прошепотів:
– Це очевидно! Той, хто придумав його.
Алекс Вартовий (від першої особи)
Хіба він сказав щось таке, про що я не здогадувався?
Я сів на лавку цього клятого поїзду і стис голову руками. Як він це робить, проклятущий спокусник?! Як він підкидає нам сподівання, сумніви, надії... І де він взяв цей бісов поїзд? Поїзд-привид...
Якщо мені судилося стати героєм книжки, Джоном Ватсоном, дідько б його вхопив, то своє перше оповідання я назву «Привиди метрополітену», і хай той Конан Дойль геть обзаздриться!
А що, я ж маю право писати свої «записки про Шерлока Холмса»?!
Я підняв голову, подивився в непроникні очі Посередника і сказав:
– Я не впевнений.
Бісова потвора навіть не змінилася в обличчі:
– В чому ви не впевнені, Олександре?
– Я не впевнений, що маю намір повернутися до власного часу і власного життя.