– А вам не здається, що вже запізно?
– А якщо я зараз прострелю вам макітру, Посереднику, то може це буде не запізно? – вибухнув я і вихопив з кишені револьвер.
Він лагідно посміхнувся.
– Яка дивна манера – зупиняти поїзд вогнепальною зброєю! Але на ваше запитання, Олександре, відповім так: ні, це все не зникне, наче марення, якщо ви мене зараз пристрелите. Та ви й самі це знаєте! Ваш вибір, під яким би впливом ви його не зробили, не може зникнути, як морок. Бо вибір – це єдине, що творить нашу справжню реальність.
– Не треба читати мені проповіді, Посереднику! – виплюнув я. – Ви... не та особа, яка може собі це дозволити.
Він ніяк не прокоментував мої слова. Я знову сів і вхопився за голову.
– Ви гарантуєте мені, що він проживе більше, ніж ті кілька блискучих років, що їх описав сер Артур Конан Дойль у своїх оповіданнях, якщо я залишуся з ним?
– Я – не та особа, яка може собі дозволити давати гарантії, – знизав плечима він. – Ви самі це сказали. Але напевне, з вами йому було б краще, ніж без вас. Ви ж вважаєте себе зобов'язаним наглядати за пацаном, – посміхнувся він.
– А пані Хана нагляне за нами обома? Гарно придумано, Посередник!
– Так, непогано, – без удаваної скромності визнав він. – Але, як бачите, навіть мої плани не завжди втілюються. Ви відмовилися, Олександре. Вам більш до вподоби повсякденність. Ви не готові ризикнути звичним життям заради дружби. Вибачте, але ви не підходите на роль компаньйона великого детектива, – жорстко закінчив він.
Я скипів. Ніхто не буде наказувати мені, що робити! Навіть пацан, з його геніальним егоїзмом, второпав це з першої ж нашої розмови. Олександр Вартовий все і завжди вирішує самостійно!
– Скажіть, як це воно, Посереднику, – украдливо запитав я, обережно наближаючись до нього. – Як це – перетворити реальну об'ємну тривимірну людину на плаский персонаж з книжкової сторінки? Як ви почуваєтеся тепер?
Він зрозумів. Гидко посміхнувся і відповів, ніби чекав на це питання:
– Прекрасно! Це затягує. Відчуваю себе справжнім творцем.
Я вхопив його за комір і притяг до себе:
– Керувати всесвітом треба так, щоб на це не звертали уваги лікарі, – лагідно повідомив я і стиснув кулак міцніше. Так, щоб у паршивця перехопило дух. – Не пощастило тобі, потворо. Я – лікар, і я – помітив!
Ох, з якою ж насолодою я врізав йому межі очі! Як довго я чекав на цю мить!
Посередник не очікував удару, це було очевидно, як полюбляє казати пацан. Він відсахнувся, і я додав йому ліктем піддих. З огрядної мордяки злетіли окуляри і капелюх звалився з круглої макітри. Беззвучно роззявивши рота, Посередник почав танути в повітрі, просто у мене на очах.
– Стій! – заволав я, зрозумівши, що ще мить, і я лишуся сам один у цьому поїзді-привиді, що мчить мене невідомо куди. Наодинці з остогидлим десь і колись.
Та де там! Круглого мерзотника вже й дух не пах!
Я заметушився. Посередник, із справжньою майстерністю, вкотре заманив мене в пастку. А я, як справжній бовдур, в неї попався! Думай, Вартовий, думай... Як зупинити цей поїзд? Що сказав би пацан? Як би він вирішував цю задачу?
«А як взагалі зупинити будь-який поїзд?» – пролунав у мене в голові впевнений голос Кирила.
Я ледь втримався, щоб не вдарити себе кулаком по лобі. Стоп-кран! В будь-якому поїзді повинен бути стоп-кран!
Вітальня на Бейкер-Стріт
У затишній вітальні 221В на Бейкер-Стріт Посередник сьорбав чай з чашки тонкої порцеляни, стогнав і прикладав лід до синця під оком.
Пані Хана, вона ж за сумісництвом місіс Хадсон співчутливо зорила на компаньйона і підливала йому гарячий напій.
– Це було так жахливо нечемно з його боку! – жалівся Посередник. – Накинутися на мене, як... як...
– Але визнайте, любий, ви перегнули палицю, – говорила пані Хана. – Навіщо ви дражнили Олександра?
– Він... ох!... він повинен був пройти це випробування!
– Ну і як, пройшов?
– Ох дідько... Ви ж розумієте, пані... місіс Хадсон, що у геніального детектива повинен бути вірний помічник? А не такий... шибайголова, що покине нашого хлопчика при перших же труднощах! – Посередник сьорбнув чаю і продовжив: – Але цей Вартовий накинувся на мене, наче скажений пес, коли я тільки натякнув, що він не достойний...
– Як вартовий, – перебила його пані Хана.
– Перепрошую?
– Він накинувся на вас не як скажений, а як вартовий пес. І це краще за все інше каже, що він буде гарним товаришем для Шерлока Холмса.
– Ви праві, – визнав Посередник. – А я, здається, дійсно перегнув палицю.