– Я ж із самого початку питаю тебе, чи замислювався ти, чому він до нас причепився?
– Звичайно ж замислювався! – Кирило підскочив і забігав по перону, розмахуючи руками. Сашко дещо втомлено спостерігав за його хаотичним переміщенням. – Вся справа в тому, що він казав. Чорт! Він же казав! Він повторював це знову і знову!
– Що саме? – спитав Вартовий.
Кирило зупинився, переможно дивлячись на друга:
– Історія нелінійна! – випалив він.
– Що, вибач? – перепитав Сашко.
– Історія – нелінійна! – розсміявся Кирило. – А я – ідіот!
– Дуже самокритично! А головне – зрозуміло.
Кирило знову почав бігати туди-сюди.
– Я знаю все наперед. Ну, майже все... Він творить часову петлю для гарантованого результату. І це – безпрограшний варіант!
– А ти в цю петлю покірно встромив власну шию, – не втримався Сашко. – Так виходить, генію? Я правий?
Кирило знову зупинився.
– Їдь, – коротко наказав він.
– Що? – не зрозумів Сашко.
– Їдь звідси! Прямо зараз! – він махнув рукою в бік відкритих дверей поїзду, що тихо, немов справжній привид, чекав біля перону.
– Ти впевнений? – тихо спитав Сашко.
– Це все не по тобі, – з гіркотою сказав Кирило. – Я ж бачу! Тебе дратують ці пригоди, отже, не силуй себе, тим більше, заради мене... – тихо додав він. – Потяг відвезе тебе додому. Посередник потурбувався про транспорт.
– Я питаю, чи впевнений ти, що можеш вирішувати за мене? – підвищив голос Сашко. – Посередник сьогодні вже спробував.
– І що? – Холмогоров з цікавістю підняв голову.
– Був вимушений розтанути у повітрі з розбитою пикою.
– Ти відгамселив Посередника?! – здається, детектив був у захваті. – Та ти просто звір!
– Ти дуже близький до того, щоб повторити його вдачу!
– Ну, танути в повітрі я точно не збираюся, – засміявся Кирило. – До речі, про привидів, – він знову махнув рукою у бік потягу. – Ось він – справжній привид метрополітену.
І, відповідаючи на не виказане питання Сашка, додав:
– Всьому іншому я знайшов пояснення. А тут, навіть не знаю, що воно є. Поки що – не знаю. А я не люблю не знати, – він звів брови, – Але я це обов'язково з'ясую! – в світлих очах заграли знайомі вогники. І Сашко з тугою подумав, що Посередник, навіть побитий, і тут примудрився підкинути йому неприємностей.
Час бути…
– А я думав, що справжній привид, на якого тебе впіймав Посередник – це той бідолашний сторож музею мадам Тюссо, – сказав Сашко. – Як ти все ж таки здогадався?
– Це було не складно, – знизав плечима Кирило. – Чесно кажучи, я був в цьому впевнений вже у кав'ярні, де ми розглядали мапу. Але впіймали нас, підкреслюю – нас, а не мене... Так, не треба зітхати так тяжко, доктор Вартовий! Проте, впіймали нас не на Террі Вільямса, а на його діда.
– Це як?! – очманів Сашко.
– Дуже просто! Цей привид, тобто сторож, він рідний дід Террі Вільямса, якого вб'ють в тому ж самому будинку через п'ятдесят з гаком років! – Кирило виглядав дуже задоволеним. – Ось так, почнеш вивчати фамільні портрети і повіриш у переселення душ та іншу потойбічну маячню!
– Звідки ти знаєш?
– Буду відвертим, я не зразу побіг тебе шукати, – потупився детектив. – Спочатку ми з Хогсом піднялися до будинку, коли туди вже прибули полісмени. Уяви, Хогс виявився не таким вже й бовдуром! І перед тим, як один поперся в ніч у будинок з привидами, все ж таки повідомив фараонів. Моя здогадка про сторожа припала йому до душі, і він вмовив слідчого «Скотланд Ярду» нанести візит в музей, добре, що той недалеко. Ну і як тільки я побачив того сторожа...
– Ти все зрозумів, – закінчив за нього Сашко. – Гарно нас Посередник взув!
– Так, – розсміявся Кирило. – «Ви б зацікавилися такою справою, пане Холмогоров?» – передражнив він Посередника. – А насправді – тут відбулося банальне пограбування банку!
– Майже відбулося! – виправив його Сашко. – Сподіваюсь, нерухомість Хогса тепер в безпеці. – До речі, а чого в цей будинок поліз Террі Вільямс? Тобто, полізе через півстоліття?
– Хто ж його знає! – стенув плечима Кирило. – Може, сімейна традиція вабила його до порушення закону, а може, дід розповів йому про банк і майже закінчений підземний хід до нього.
– Друге більш ймовірне, – кивнув Сашко. – Пробач, але не довіряю я сімейним традиціям. – Він зітхнув. – Проте, давай вже повернемося до нашої справи, Кирило.
Кирило підібрався, як і завжди, коли Сашко кликав його на ім'я, а не «пацан» або «бовдур».
– Послухай, ти не повинен...
– Припини вказувати мені, що я повинен, а що – не повинен! – обірвав його Сашко. – А ось ти геть не помічаєш того, що під самісіньким твоїм носом! Соромно, детективе! – він вказав на поїзд, що, як справжній привид, продовжував сумирно стояти біля перону.