– А ти? – він все ще не розумів, хоч і почав щось підозрювати.
– А я, – я почав вдягатися, – поки що повожу їх за собою. – Боюся, мій шеф все ж таки зрозумів, хто саме зробив йому такий «подарунок». То ж через, – я глянув на годинник, – максимум півгодини сюди заявляться гості. То ж поспішай.
– Ми так не домовлялися, пацан! – різко сказав він, заступаючи мені дорогу. – Ми не домовлялися, що ти будеш ризикувати собою і виступати наживкою, лише поки я передаю справу поліції. Ти ж обіцяв!
– Я не пацан, а приватний детектив! І я роблю як краще, щоб наші старання не були марними. Подумай сам. Ти хочеш, щоб справу було закінчено? Тож мерщій біжи до тієї надійної людини, і прослідкуй, щоб все було зроблено, як належно.
– Ні, ти просто зарозумілий шмаркач! Вони тебе вб'ють!
– По-перше, в цьому немає сенсу, по-друге, не встигнуть. Я піду в людне місце, наприклад у наше кафе на Узвозі. Трохи потеревеню з шефом...
– Ти дійсно думаєш, що здатний надурити його?
– Чом би й ні? До сього дня мені це вдавалося, – посміхнувся я. – Якщо я добре його вивчив, а я добре його вивчив, профілактичні бесіди, більш схожі на допити, будуть проведені з усіма лаборантами, які мали відношення до синтезу інгредієнтів. Шеф вже шукає «крота», і буде великою дурістю мені зараз ховатися, а тим більше – засвітитися з людьми з поліції. Я мушу бути на виду. А от ти – інша справа. Ти можеш спокійно прямувати, куди хочеш.
Все ще вагаючись, він відступив від дверей, звільняючи мені шлях.
– Ти все це задумав з самого початку!
– Можливо, – знизав плечима я. – Хіба це не логічно?
Він поклав мій телефон у кишеню, натомість витяг свій і дав його мені.
– Добре. Нехай буде по твоєму. Знову – по твоєму! Будь на зв'язку.
– Авжеж!
Я прочинив двері, і він сказав мені в спину:
– А про твою брехню ми ще поговоримо згодом.
Зачиняючи двері, я почув, як він з силою грюкнув кулаком по столу, і зрозумів, що по закінченні справи мене очікує великий прочухан. І чорт забирай, це теж було цілком логічно!
Київ 1911-й рік
Я неспішно прогулювався Купецьким Садом, іноді відчуваючи на потилиці теплий погляд Посередника. Мій круглий куратор вже встиг дістати мене до печінок, але у справі я відчував певний кураж і мав інтерес. Скоріше, до Багрова, ніж до вбивства прем'єр-міністра, тим паче, що воно відбудеться лише завтра.
«Історія – нелінійна», – почув я тихий шепіт над вухом, і краєм ока помітив круглий капелюх.
Та я вже це второпав! І розумів, чого побоювався Посередник. Що моя вчорашня бурна діяльність могла підштовхнути Багрова до вчинення замаху сьогодні, на прогулянці. І що тоді, от дідько, станеться з історією?!
Так і кортіло сказати йому «а я попереджав», але товстун як відчував мій настрій і на очі не з'являвся.
Великий і нарядний натовп, мов бурхлива ріка, вирував навколо перших осіб Імперії. Я впізнав Миколу Другого, що був оточений тісним кільцем охорони, впізнав Столипіна – основний мій інтерес, та ще декількох осіб, яких бачив на сторінках підручників з історії.
Я не розумів, яким чином можливий замах при такій кількості людей та охорони.
Згодом я побачив і Багрова. Він прогулювався досить далеко від царя з прем'єр-міністром, що і не дивно. Пробитися до них було майже неможливо. Але він, схоже, все ж таки намагався. Його рука застигла у кишені – напевно, там був вчорашній браунінг.
Я почав штовхатися більш енергійно, намагаючись опинитися у нього за спиною.
– Що ви плануєте робити, якщо він почне стріляти? – з цікавістю спитав Посередник, вигулькнувши з натовпу поруч зі мною.
– А що ви пропонуєте? Спробувати його спинити?
– Он де, зверніть увагу, – він вказав мені на огрядного пана у формі з еполетами. – Це підполковник Кулябко. Багров знаходиться під його персональним патронатом. Вони спілкувалися вчора, після того, як ви пішли.
– Цікаво, тільки я бачу, що у Багрова пістолет у кишені?
Посередник знизав плечима:
– А що ви хотіли від поліції? Вони не бачать далі власного носа! – і знов кудись подівся.
Бісове створіння! Міг би і допомогти!
Хвилин через п'ять мені вдалося таки доштовхатися до майбутнього вбивці. Багров теж часу не втрачав і був вже поблизу Кулябко. Я став за їх спинами, користуючись тим, що на мене не звертали уваги.