– Що ви тут робите? – холодно запитав Кулябко свого агента.
– Я... Мені до-до-доручили... – судячи з того, що Багров заїкався, це була та його особистість, з якою я починав вчорашню розмову.
– Де ваші терористи? Коли я передавав вам квиток, ви казали, що вони будуть тут... – підполковник махнув рукою, наче не змозі сформулювати думку.
– З-з-бирати прик-прикмети...
– Так, збирати прикмети прем'єр-міністра. Яка маячня! Та хіба ж його портрет не можна знайти у будь-якій газеті?
Підполковник роздратовано глянув на свого агента. Рука Багрова ковзнула по кишені. Я напружився.
– То що, підвести вас ближче? Щоб ви добре його розгледіли? – продовжував кепкувати Кулябко із свого агента.
– Н-ні...
– Та ходімо вже!
Кулябко рішуче попрямував вперед, Багров підтюпцем потрусив за ним, щомиті витираючи спітнілого лоба. Я рушив слідом, гадки не маючи, що робити, якщо на сцену вийде той, інший, Багров. І ще для мене була загадкою досить дивна поведінка Кулябко. Навіщо він тягне Багрова ближче до прем'ра? Невже він ніколи не стикався із іншою його особистістю? У парубка в кишені пістолет, і підполковник таємної служби цього не бачить?
Вони зупинилися майже у десяти кроках від царя і Столипіна. Микола Другий підвів очі і обмінявся поглядом із Кулябко. Ох щось мені не подобається цей погляд!
– Ну? – роздратовано спитав підполковник.
Він здурів? Таке враження, що він... підштовхує Багрова до фатального пострілу?!
– Тобто, замовник Кулябко? – зацікавлено спитав Посередник десь зліва.
– Можливо. Але ж ми з вами не з тих, хто робить передчасні висновки?
Київ 2017-й рік
Я прийшов у кав'ярню на Узвозі, розташувався за столиком і замовив собі кухоль пива. Невдовзі до входу під'їхала срібляста шкода, з якої вийшов, хто б міг подумати, шеф.
– Доброго вечора, Кирило, – він сів навпроти мене. – Радий, що ти відгукнувся на моє запрошення. Сподіваюсь, ти вже видужав?
Я старанно удав доброзичливість та шану.
– Дякую, видужав. Радо прийняв вашу пропозицію повечеряти тут. Бачу, ви теж полюбляєте цю кав'ярню?
«Спробував би не прийняти!» – читалося на його обличчі, але вголос шеф сказав інше:
– Та якось... Знаєш, так! Люблю ввечері іноді гуляти історичним центром міста. Тим більше, коли в бізнесі є деякі проблеми.
Отже, вирішив одразу бика за роги.
– Мені є сенс хвилюватися? Плануєте скорочення штату?
Шеф розсміявся.
– Не переймайся! Гарних співробітників я залишу. І грошима не обділю. А ти ж гарний співробітник, Кирило?
– Сподіваюсь, – я сьорбнув пива, даючи йому можливість вести бесіду так, як він вважав за потрібне.
Шеф щось мугикнув, покрутив головою, начебто йому тиснув комір, але я продовжував спокійно пити пиво і дивитися на нього наївними блакитними очима.
– Дещо... дещо сталося, Кирило, – шеф був вимушений продовжити розмову. – Те добриво, що ми виробляли...
– А що з ним не так? – можливо, я дещо поквапився з цим питанням, бо шеф гостро поглянув на мене.
– З ним все так, крім того, що формулу було зіпсовано, наші партнери отримали хибні дані, а замовники – негідний товар.
Оце вже було відверто.
– Нічого собі!
– І я би хотів знати, хто ж зробив нам таку послугу.
– Точно не я! – так гаряче запевнив я, що аж сам собі повірив.
– Точно не ти? – повторив за мною шеф. – Ти можеш позичити мені свій телефон? – Я витяг з кишені телефон. – Але ж це не твій! – здивувався він.
Дивись, який спостережливий!
– Так. Це не мій. Свій я позичив другові. Це його, – намагаючись зберігати спокій, відповів я.
– Тоді й не треба! – шеф піднявся. – Що ж, Кирило, вдалого тобі вечора, гарно відпочити.
– Дякую, – обережно відповів я. Я пройшов перевірку? Чи ні? Тоді де я проколовся?!
Шеф вийшов. Я посидів ще пару хвилин і теж вийшов на вулицю, де... мене вже чекали. Двоє кремезних хлопців підпирали тулубами стінку навпроти. Де ж я все ж таки проколовся?!
Стрімко повернувшись, я попрямував вгору по Узвозу. Вони рушили за мною.
– А розплатитися?! – зарепетував жіночий голос за моєю спиною. – Куди пішов, шмаркач, а де гроші?!
Декількох секунд було мені достатньо, щоб зрозуміти, що відбувається. Тепер я був законною здобиччю. Я перейшов на біг. Кремезні помчали за мною.
– Держіть злодія! – зарепетували позаду.
Перехожі почали озиратися. Біжучи вгору по Узвозу, я вже розумів, що тут мене перехоплять «добрі самарітяни». Треба шукати інший шлях. Сходи до Замку Ричарда, що ведуть на оглядовий майданчик. Це шанс. Спущуся схилом до Подолу.