— Ви конче мусите бути таким брутальним? — різко спитала Лорел.
Нік втупив у неї погляд на мить, і вона відразу ж опустила очі. Їй несила було перестати порівнювати очі Ніка Гопвела з очима на тих фотографіях, які надсилав їй Даррен Кросбі. Широко посаджені, ясні очі на привабливому — хоча й досить непримітному — обличчі. Та й самі ці очі ніби якісь непримітні, хіба не так? А хіба не очі Даррена спричинилися певною мірою — а можливо, й сповна — до того, що вона взагалі вирушила в цю подорож. Хіба вона не вирішила — після цілковито уважного вивчення — що це очі чоловіка, який уміє поводитися. Чоловіка, який відступить, якщо попросиш його відступити.
Вона сідала на рейс № 29, переконуючи себе, що це її велика пригода, єдине її екстравагантне танго з об’єктом романтичних мрій — імпульсивний трансконтинентальний стрибок у руки високого, чорнявого незнайомця. Але інколи зненацька опиняєшся в якійсь такій марудній ситуації, коли правди вже неможливо уникати, і Лорел припускала, що правда полягає ось у чому: вона вибрала Даррена Кросбі тому, що його фотографії й листи розповіли їй, що він не дуже відрізняється від тих несперечливих хлопців і чоловіків, з якими вона зустрічалася відтоді, як їй виповнилося років п’ятнадцять, тих хлопців і чоловіків, які швидко привчалися, перш ніж зайти в дім дощового вечора, витирати підошви об килимок, хлопців і чоловіків, які без нагадування хапали кухонного рушника і допомагали з посудом, хлопців і чоловіків, які, якщо їм достатньо різким тоном відмовити, відступалися.
Чи летіла б вона рейсом № 29 цієї ночі, якби на тих фото замість карих очей Даррена були темно-сині очі Ніка Гопвела? Вона так не думала. Вона думала, що написала б йому люб’язного, проте доволі шаблонного листа: «Дякую за відповідь і ваше фото, містере Гопвел, проте чомусь мені не здається, що ми пасуємо одне одному» — і продовжила б пошуки такого чоловіка, як Даррен. Ну й звичайно, вона мала дуже великі сумніви, що такі чоловіки, як містер Гопвел, взагалі коли-небудь читають журнали для самотніх сердець, не кажучи вже про те, аби поміщати туди щось про себе в шпальтах персональних оголошень. І тим не менше, зараз вона тут з ним, у цій химерній ситуації.
Ну, вона ж бажала якоїсь пригоди, лише однієї пригоди, перш ніж назовсім відійти в середній вік. Хіба це неправда? Правда. І ось вона тут, як доказ слушності Толкіна — вчора надвечір вона вийшла з власних дверей, точно так як завжди, і дивіться-но, де вона опинилася: в химерній і похмурій версії Фентезіленду[144]. Але ж це дійсно пригода, авжеж. Аварійні посадки… порожні аеропорти… психопат з револьвером. Звісно, це таки пригода. Щось із читаного багато років тому раптом вигулькнуло в голові Лорел: «Обережніше з тим, про що молишся, бо саме те ти й можеш отримати».
Як точно.
І як ніяково.
Нічого ніякового не було у Ніка Гопвела в очах… але й жодного милосердя в них не було також. Ці очі викликали в Лорел трепет, і нічого романтичного не було в цьому відчутті.
«А ти певна?» — прошепотів якийсь голос, і Лорел зразу ж змусила його замовкнути.
Нік витяг руки Креґа з-під його тіла, а потім звів разом їх зап’ястя в нього на попереку. Креґ простогнав знову, цього разу голосніше, і почав слабенько пручатися.
— Розслабтеся, мій добрий друже, — заспокійливо промовив Нік.
Він двічі обмотав передпліччя Креґа скатерковою мотузкою і міцно її зав’язав. Креґові лікті склались разом, і він якось дивно, слабенько скрикнув.
— Ось! — сказав Нік, підводячись. — Акуратно спакований, як різдвяний індик татка Джона. У нас навіть запас є, якщо це не дуже буде тримати. — Він сів на краєчок столу і подивився на Боба Дженкінса. — Отже, що ви казали, коли нас так грубо перервали?
Боб подивився на нього недовірливо, приголомшений:
— Що?
— Продовжуйте, — промовив Нік з виглядом зацікавленого відвідувача лекцій, а не людини, що сидить на краєчку столу в пустому ресторані аеропорту, поставивши ноги поряд зі зв’язаним чоловіком, який лежить у калюжі власної крові. — Ви якраз підійшли до того, що наш рейс № 29 схожий на випадок з «Марією Целестою». А що, цікава концепція.
— І ви хочете, аби я… просто продовжував? — недовірливо перепитав Боб. — Так, ніби нічого не сталося?
— Звільніть мене! — закричав Креґ. Голос його трохи глушив товстий технічний килим на ресторанній підлозі. Але все одно для людини, яку не далі як п’ять хвилин тому приснопили по голові футляром зі скрипкою, він волав надзвичайно жваво. — Звільніть мене негайно! Я вимагаю, щоб ви…
144
«Fantasyland» — тематична частина в парках системи «Діснейленд», з замком Сплячої красуні та іншими відомими з казок та фантастичних творів атракціонами.