Жінка чи не щодня ставала перед величезним дзеркалом, розгладжувала нерівності на обличчі і зморшки на сукні, і з букетиком невиразних квітів брела туди, де було багато — і різних — чоловіків, і будь-котрий з них міг стати її.
На цей раз вона придивлялася довго і без поспіху. О, та у цьому любому тепер їй царстві поруч із чоловіками сусідили і жінки, але не так густо, і жодна з них не могла бути їй суперницею. Бо хіба можуть конкурувати з нею, нарешті вільною від пристрастей, як оббілована звірина від шкіри, усі оці матрони, чомусь усміхнені на всі тридцять два, всі чомусь молоді чи штучно відмолоджені, з декольтованими грудьми і непристойно пишними зачісками? Чи спроможний збити когось із глузду їхній недоречний сміх саме тут, коли тут володарюють лише поважні і мудрі, майже забронзовілі у своїй мудрості і величі?
Вона думає, що тут не місце для декольте.
Але вульгарно усміхненим жінкам видніше.
Жінка поправила зів'ялу троянду у волоссі і наблизилася до того, чий погляд сьогодні підбадьорював її. Він — 1956 року народження. Про це можна було не перепитувати. І так видно. Був актором і вічною дитиною. Через те у нього на плечі сиділа зграя метеликів із тріпотливими крильцями і плелася густа павутина на чолі.
— Ти справді не глузуєш із мене, як деякі твої сусіди? — Всілася коло нього близько, мало не на коліна. — Певно, що ні. Ти ж містифікатор. Нумо, мерщій вилазь із своєї шкіри і спробуй залізти в мою. Ага… а ти думав… ото ж бо… о, ні, ти занадто проникнувся цим… і шаткуєш мене, немовби капусту на шатківниці. А я би хотіла бути розгорнутою, як троянда, пелюстка за пелюсткою… повільно і млосно, щоб забивало дух пахощами… Бачиш, прихиляю до тебе голову і вже не боюся ані тебе, ані твоєї холодної — як у справжнього покійника — усмішки… Ти ж актор. Отже, моя зухвалість не спроможна перелякати тебе, ти на кону. Метелики також на кону, а коном їй служить твоє потемніле плече. І чому у тутешніх чоловіків потемнілі плечі і жодного білого чи алебастрового? Ти смієшся з мене чи входиш у роль? Якщо так, то зіграй мені забуту пристрасть. Ти ж розумієш, про що я… А я потім розсиплю трояндові пелюстки із свого волосся тобі на коліна. Вони у тебе теплі і також у метеликах. Лише чоло чомусь у павутинні. Чи до нього давно ніхто не притулявся? Чи ти мене і не слухаєш, і не чуєш?.. Ось тобі скромні квіти до підніжжя твоєї величі, акторе власної долі, а я йду, аж поки знову мене не покличеш, щоб шаткувати, як на шатківниці…
Уже дорогою додому, у людному тролейбусі, жінка вхопилася за голову: Боже, але якого кольору очі мав цей неперевершений актор, що слухав її, не перебиваючи і не рятуючи другорядними репліками, як своїх колишніх партнерок по сцені? О, акторство велика штука, але чому і в нього безколірні очі?
Навіщо їй і тепер так, як було раніше: зоднаковіло і безбарвно?
…ТА Й ЦІ ПАНЧОХИ, слава Богу, скинуті. Це лише рукавичок у неї дві пари, а цього добра, панчіх, — удосталь.
…Щодня вона вибирала обійдених і, як їй здавалося, обділених жіночою увагою чоловіків.
— …Шаную ваш гонор, пане професоре.
— …Цілую руку, витязю без тигрової шкіри…
— …Падаю пляцком до ваших ніг, юначе, і дихаю порохами з-під них…
Та жодне фіглярство, ні витонченість, ні поважність, ані клоунада у цьому майже суціль чоловічому царстві не зіткнули її з тим, задля чого жінка відвойовувала їх у глянцю втаємниченості, суворого мовчання та граніту.
Кожен із цікавих їй чоловіків на свій лад розумів жінку, та жоден не відповів їй ані словом, ані жагою: лише безколірними, глянцевими очима, в яких годі було відшукати щось інше, крім гріха і злодійства, так начебто на добрій половині світу лежала винятково злодійська печать, немов їм передав естафету німий чоловік з далекого потягу і начебто справді заборонив жінці чути і відгукуватися на чиїсь інші — не його — слова.
Вона припадала до потемнілих грудей тутешніх чоловіків, в надії вловити в них бодай дихання, бодай натяк на стогін. Та чоловіки, вибрані нею, були такі вимуштрувані, що їх не могло розчулити ні бажання, ні ридання, ні її власний стогін. Вона була б хапала їх за руки і сама відгортала усі породи своєї шкіри, аж до тієї — найбільш вразливої, найбільш пекельної.
Та всі чоловіки її улюбленої території мали солідарність із тим — німим чоловіком, що викував, певно, сталеві кайдани на всю решту рук, так немов одночасний і безстроковий параліч упав на все чоловіцтво світу, власне, не на саме чоловіцтво — лише на їхні руки.
Жінка подовгу вдивлялася в обличчя усіх покинутих нею у цьому царстві, німих — і хотіла знати, котрий міг би відшукати в собі відвагу до неї.