Деякі обличчя давали певні сподівання, та очі… зоднаковілі безколірні очі душили порухи чогось далекого і забутого… можливо, колись воно називалося навіть пристрастю.
Розбита, вона жодного разу не поверталася до роздражнених, а потім покинутих чоловіків.
І все ж востаннє прийшла до того, першого, полковника з похмурим поглядом, який за всю осінь, зиму і весну не погладшав і не потеплів, не додав зірок на свої погони, не стер горобчикових плювків із напівлисої голови і не викинув з-під рухи зоставленої колись нею, а тепер уже вицвілої, майже зогнилої, троянди.
Уже чомусь не хотіла знати ні кольору очей, ні стогону, ні слова. Упала головою йому на груди і чи то співала, чи лиш повторювала за кимось: «Принесеш колись мені вінок із живих квітів… Ти — перший стрічний. Ти похмурий і затятий, як і я… але принеси мені вінок живих квітів. Казала тобі, що жалітимеш за моїм рюмсанням. Бачу, ніхто тут не плакав, крім мене, і не віддавав тобі честі, полковнику… але обов'язково вінок із живих квітів… із живих… бо віддала тобі, першому стрічному, не що інше як честь, живу свою честь. А тепер, мабуть, пора мені йти у неславу. Ніщо не триває надто довго. Надто, коли знаєшся з німими, а я ще не маю сміливості занімити усю себе. Отак, мій затятий, бачиш мою веселу — як айстра, блузу?
Засмійся до мене, а я заплачу до тебе — і обом стане легше у нашій камінності.
Ти, правда, не думаєш, що я божевільна? Тепер уже не думаєш. Але ж думав! Хоча й сам добре знав, що світ кипить і знемагає від пристрастей. Він захлинувся би і пішов шкереберть, коли б не заборонні знаки виробленої суспільством моралі.
Але, мій полковнику, ти ж краще за будь-кого знаєш, що мораль повсюдно дрантива — як прозорі намітки, що начебто прикривають декольтовані модельні і не дуже модельні, чи й далеко не модельні — спини.
Наші бажання сильніші за мораль. Але, бачиш, біда в тому, що бажання, на відміну від моралі, не є єзуїтськими. Називаймо їх, як завгодно: низькими, гріховними, плотськими, дикими… вони лиш мають присмак гіркоти, але бажання не мають єзуїтства. Ось тобі і увесь ключ до розуміння моралі, яка в кінцевому результаті перемагає бажання. А що мораль дрантива навіть попри це (і на кожному кроці), то хіба доводиться сумніватися?
Ти ж думав, що я божевільна! А я просто нещасна, бо не вислухана до кінця жодною людиною у світі… оце ось так…
Але чуєш, полковнику, ти вже ніколи не станеш генералом… через те, щоб неодмінно приніс мені вінок із живих квітів… Але, знаю, ти не зможеш. То перекажи, якщо зумієш, кому треба…»
3
ВАРИЛА БОРЩ.
Стелила постіль.
Холодними устами давала обіймати себе власному чоловікові, була ретельною на службі і безперервно, і невідворотно думала про тих, з відкритого нею царства німих, що могли бути у неї завтра, через місяць, через рік.
Вона записалася до дільничного лікаря і попросила направлення до психіатра.
Лікар лише стиснув плечима: «Туди не просяться — туди забирають».
Психіатр із синюшним носом довго дивився на неї, а потім двічі, і тричі перепитував про одне і те ж:
вік,
стать,
місце народження,
місце роботи,
дні тижня,
табличку множення,
столицю держави,
ім'я прем'єр-міністра,
розмір взуття,
її власне ім'я,
стать,
день перемоги.
Розчарована, вона в якусь мить перестала відповідати на безглузді, як їй видалося, запитання.
— Хіба ви прийшли сюди, щоб мовчати? — роблено лагідно протарабанив двома пальцями по столі психіатр.
— А хіба я прийшла сюди, щоб у мене з'ясовувати розмір мого взуття?! — у тон відповіла жінка.
— Але ж я мушу з'ясувати адекватність вашої поведінки, шановна пацієнтко!
— Моя поведінка адекватна моїм почуттям. Причину саме цього я бажала встановити з вашою допомогою. Однак змушена відкланятися. До того ж я не пацієнтка. Я, лікарю, велика містифікаторка… Ви не винні. Ви не розпізнали.
Після цього вона хотіла заподіяти собі смерть.
Уже.
Негайно.
Щоб не продовжувати розкидати тінь довкіл себе.
Щоб заглушити голос спогаду і холод дійсності, замкнутої глянцем граніту чи мармуру і власної неприкаяності поміж нечутного подуву цвинтарних вітрів.
Ні. Вона таки відважиться ще бодай раз у житті — і заподіє собі смерть. І дотримає до кінця усіх ознак адекватної поведінки жінки, зневоленої пристрастю.
Тащо, як хтось — такий самий, як вона — також приходитиме сюди після її смерті, і розгортатиме її, як квітку, чи шаткуватиме, немов капусту? Здуватиме з її неприродно розсміяного обличчя порохи і павутину і тулитиметься до потемнілих грудей в надії видобути з-під трави і каменю стогін її насолоди?! І той хтось буде щоразу інший?! І йтимуть нещасні, як до повії, до прикритої землею безодні її тіла, і жадатимуть розради, як бажає вона зараз від інших… цілую руку, шаную ваш гонор, падаю пляцком…