Фіґлярство, виявляється, і так не має міри. То навіщо йому сприяти додатково?
Раз-з-з… і ці панчохи набік…
Сюди вона прийде тоді, коли прийде.
Тахта не розіслана.
Темінь безпросвітна.
Терпіння — рабське.
Потяг летить — і ніяк не долітає в Дністер.
На горбі у білесенькій церковці тріскають дзвони.
Пожежа сягає небес.
А її гаряче, несамовите присягання — єдиному німому, з ким наговорилася найдовше і найщиріше за все життя.
А тут, у цьому царстві, присягання зайві.
Тут людно, але холодно.
У полковника похмурий погляд.
Актор ніколи не увійде в роль.
Витязь не вилізе з тигрової шкіри.
Професор не докличеться сюди своєї молодої жони.
Присягатися треба у кольорові вічі.
ВОНА СЮДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕ НІЗАЩО!!! НАВІТЬ, КОЛИ Б ЇЙ ПЛАТИЛИ!
…Сюди — на цвинтар — її принесли.
Тоді, коли прийшов її час.
У той день вона була дев'ятнадцятою у списку місцевої ритуальної служби.
І в неї, як у всіх решти, були чорні мари і чорна домовина. За домовиною йшли нечисленні знайомі, співробітники, просто роззяви і власний чоловік.
Він останнім — після гробарів — поправив стрічку на вінку із штучними квітами.
Вінків із живими — не було.
1996 рік,
Розтоки на Буковині
Вечір життя. Життя коротке, щоб казати «Ні»…
— ЗДРАСТУЙ. Це я, — без тіні сентименту сказав у трубці чоловічий голос, який завжди змушував мене шукати валеріану.
Зазвичай опісля чергової телефонної розмови, запивши десяток-другий гірких крапель водою, цілком спустошена й розбита, я довго дивилася на телефон, який, здавалося, ще вібрує від недавньої словесної напруги.
З цим чоловіком ми ніколи не сперечалися. І навіть не кокетували. Але завжди наші розмови нагадували кориду. Чоловік у ній виконував дві ролі одночасно: тореадора (з двома червоними полотнищами) і бика. Щоразу мені важко було збагнути, хто з них нападає, а хто захищається, і яка роль у цьому відводилася мені.
Я жаліла тореадора, який змушував лютувати бика, і ненавиділа бика, що навіть через слухавку робив уже й мене тореадором.
Якби я мала більше сили волі, чи, може, впертості, я б також могла здолати в собі опір вічної миротвориці і відпустити на чотири сторони лютість власного бика — невтоленність жаги до цього чоловіка. Але, тільки зачувши у собі хіть до нападу, витягала звідкись біле, капітуляційне, полотнище. І метаморфози з перевтіленням бика у миротворицю продовжувалися.
Втихомирювалася від самого тембру його голосу, доволі часто не вникаючи у зміст казаного. Все одно всі слова довелося б просіювати, як на ситі, потім робити «фіфті-фіфті» і ще раз пропускати крізь решето.
Іноді мені здавалося, що наші словесні бої, врешті-решт, зробили нас сіамськими близнюками, в яких переливалася і пульсувала кров нападника й захисника одночасно, й годі було збагнути, у кому чиєї крові переважало.
Однак я так втомилася на цих виснажливих коридах, що іноді сама себе відчувала полотнищем, яким намагався затулитися чоловік-тореадор від себе ж, чоловіка-бика. Він збуджувався і заспокоювався мною, не надто переймаючись думкою про те, що в цей час почувала я.
Можливо, це хобі всіх чоловіків — у ролі своєрідного прапора тримати жінку, тим самим доводячи собі й оточуючим чоловічу спроможність і прикрашаючи таким знаменом своє існування.
А може, як і кожна жінка, я перебільшувала свою роль у його житті, думаючи, що важу для нього надто багато.
Усе було просто. Ми йшли одне на одного з любов'ю, близькою до люті, і лютували з не меншим азартом, аніж азарт пристрасті. Так, саме так: ми йшли одне на одного, а не одне до одного.
Наша корида тривала близько року. Телефон став чи не головною ареною невидимого бойовища…
— Де ти? — запитала без особливого ентузіазму, будучи готовою почути у відповідь усе, що завгодно, крім правди.
— Десять годин їзди до тебе, — відповів голос у трубці.
Велика спакована валіза ошкірилася з підлоги кольоровою розкритою пащею, як пащею невивергнутого вулкана.