Коли ж зникав із очей, тоді, мабуть, і я зникала з його серця. Була впевнена, що він згадує про мене, лише коли я потрапляла йому на очі. А на очі потрапити можна було тоді, коли він згадував кількість годин їзди до мене. Відстань між нами вимірювалася годинами до зустрічі, а не кілометрами.
Колись я сказала йому напівжартома-напівсерйозно: «Ось уже майже рік у мене триває час обіймати, а твій годинник показує час ухилятися моїх обіймів».
Відповідь була достойна:
— Ти би краще на ніч читала не Біблію, а книги про смачну і здорову їжу. А ухилятися слід сплати податків, а не обіймів.
Йому було добре. Він дихав здоров'ям, безпечністю і безтурботністю. Він жив, наче жартував, і хотів перетворити на жарт і моє життя також.
— Ха… — казав, не слухаючи моїх зітхань, — до завтра можна не дожити. Можна не прокинутися. Потрапити під колеса авта. Упасти в каналізаційний люк. Стати жертвою маніяка. Та, Господи праведний, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя.
Через те, якщо можеш, живи весело, радісно сьогодні, розумієш, сьо-го-о-о-о-дні. Пам'ятай: ти створена для сміху і обіймів. А все решта — дурниці. І хай болить голова в дятла, що в магазині черствий хліб, а у твого начальника — черстве серце…
ДОТЕПЕР Я ДУМАЛА, що черстве серце в нього, та коли він кружляв мене над собою і приспівував щось веселе чи сороміцьке, я справді хотіла жити весело.
А в телефонному режимі, як він любив висловлюватися, у нас тривала корида. Я підозрювала, що причиною цієї безглуздої кориди є ревнощі, а ще більше — постійна розлука. Мабуть, тому він і віджартовувався:
— Корида? Це для різноманітності. Інакше дні стануть прісними. І ми вкриємося мохом.
Іншим разом він нашіптував, перебираючи губами моє волосся:
— Ти ж знаєш: я — хакер жіночої психології. Я спочатку шукаю помилки у програмі, потім обдумую шляхи проникнення в неї, а далі — перепрограмовую жінку на свій лад.
Тоді ці слова нічого, окрім кривої посмішки, в мене не викликали.
Хм… Воно й не дивно: хіба може жінка думати, коли вона почуває себе гарячою глиною в руках скульптора?
А слід було, голубко, почувати себе комп'ютером, чия програма виявилася такою простою і зрозумілою, що стала доступна аматорові-хакеру.
Але чи встежиш, коли скульптори перероджуються у хакерів?
Та й чи тобі почуватися комп'ютером, коли ти споконвіку привчена до рахівниці й олівця?
…НЕ ЗНАЮ чому, але я майже безнадійно дивилася на завтрашній квиток до Варни. Усе в мені підказувало, що йому вже можна влаштовувати поминки.
У вікнах сутінки змінилися темрявою.
Із сусіднього балкона запахло нічною матіолою.
Серпнева спека зробилася прохолодою.
А я сиділа у квартирі, як у клітці, і не чула в собі ні радості, ні печалі.
Я хотіла неможливого — спокою і Його. Знала, що так не могло бути. Але, разом з тим, найдужче хотіла змінити бодай якусь дрібницю у своєму житті. Надії на зміни чомусь пов'язувалися із рожевим квитком на Варну. Ілюзія того, що зміна місця внесе зміни в суть життя, тримала мене, як на прив'язі.
Завтра вдосвіта, коли зійде сонце, ще з порога, скажу йому правду: що я хочу змін. Що не можу більше його так чекати. Навіть космонавти мають зв'язок із землею. А він же не в космосі і не на дні океану. Що його жарти дратують і не відволікають від проблем. Що не хочу любові, а хочу певності, пев-но-сті, ста-біль-ності, як сказав би наш президент. Ось що я скажу йому завтра, щойно він переступить поріг квартири…
Боже праведний, за що ти позбавив мене ясного розуму? Чим я так завинила перед тобою, що ти робиш із мене на старості посміховисько?
Мені сорок п'ять років.
Я маю роботу.
Квартиру.
Мої діти живуть у столиці.
У мене гарна репутація.
Але я не винна, що вдова. Що розбита життям. І що не можу бути вдовою до смерті.
Може, була б нею, коли б не отой фатальний розмін квартири після чоловікової смерті, що обернувся для мене землетрусом.
Тепер я розумію, чому Він виявився таким великодушним і доплатив мені навіть більше, ніж насправді коштувала квартира. Корида — ось справжня величина доплати за «чешку» поліпшеного планування.
Він хоче мене переінакшити. Він хоче привчити до себе такого, яким є насправді. Але це все одно, що в перелицьованій сукні намагатися бути примою.
Подеколи я його розумію. Але ще більше люблю. А коли чую, що люблю, тоді не розумію нічого.