Выбрать главу

Що їм скажу? Що їхня мама остаточно зійшла з ума і не поїхала у відпустку? Що тепер згадує їхнього тата, лише йдучи на цвинтар?

Ні, неправда. Василя я згадую щодня. Тобто щоразу, коли думаю про цього, іншого.

Навіть коли Василь лежав з інсультом і я уже знала, що його чекає, здається, була твердішою. Тоді я знала: виходу нема. Годинами сиділа біля нього в палаті, дивилася на схудле лице і чула в собі чомусь не відчай і не розпач — лише велику втому і жаль, що так швидко скінчилося наше відносно спокійне життя. А може, не було розпачу через те, що дорослішали діти, і я повинна була їм дати раду? І це було найголовніше.

Чи просто озивалася давня відсутність трепету між нами, а ворушилася лише багатолітня — тепла, але не палка, — звичка до чоловіка?

А може, я тоді жила, вже загальмована заспокійливими ліками? Не знаю.

Але коли тепер плачу за Василем, то, по правді, більше плачу за своїм спокоєм з ним і за тією ясністю в усьому, яку ми мали впродовж багатьох років.

Хто його знає, за яким принципом Бог парує чоловіка і жінку? Чому одні зазнають шаленств, не відчуваючи щастя, а інші втішаються одноманітним і воно їм дає радості більше? А може, не більше. Звідки я знаю, що дає радість: знання, що буде з тобою сьогодні, завтра, за тиждень, чи несамовитість від того, що твоє сьогоднішнє і завтрашнє — невідоме, непередбачуване?

Хіба я колись повірила б, що ось ця розпатлана відьма у дзеркалі із запаленими очима і тремтячими руками, наскрізь просякнута кавою і валеріаною, з червоним, скривленим від плачу лицем, — це я, ще донедавна завжди причесана, спокійна, витримана, з вічною іронічною посмішкою у кутиках губ?! І що причина — у чоловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як ворон.

Але ж ти не відмовляєш йому клювати себе?

Ти ж чекаєш, бачиш, як чекаєш його клювання?

Плачеш,

стогнеш,

б'єшся головою у стіну,

б'єш тарілки,

викидаєш через нічний балкон флакони з-під парфумів, дарованих вороном, —

і чекаєш.

Хіба ти могла запідозрити в собі таку себе?!

Колись же ти мала і двадцять, і тридцять років. У тобі і тоді текла кров, а не вода. Але чомусь вона не кипіла. То навіщо це посміховисько тепер?

…ГОСПОДИ, НЕВЖЕ у світі так безлюдно, що жодна жива душа цієї миті не може помилитися телефонним номером, щоб я почула бодай чийсь голос?! Іншим разом тричі на день запитують як не про морг, то про пекарню, але ніхто і ніколи про тебе саму. Чи тобі не самотньо, чи ти жива, чи є вже сьома година?

Година є. Четверта ночі, ба, швидше, ранку.

Це вже коли?

Завтра?

Тобто позавтра?

То він телефонував позавчора, чи коли?!

Не може бути, щоб я втратила відлік часу. Він телефонував увечері, сказав, десять годин їзди.

Опісля я лягла спати.

Потім був день.

Вночі я засмажила омлет (треба його викинути також через балкон) і знов прийшла у спальню.

Якщо довго і тупо дивитися крізь темряву у стелю, волосся може стати дибки. Страшно від тиші і самотності. Начебто місто евакуювали, вивезли за одну ніч, як колись чеченців, у невідомому напрямку, випадково лишивши напризволяще тебе одну…

Ні, нікого нізвідки не евакуйовували. Це я б'юся в гарячці. Бо осьдечки скачуть по сірих стінах коні, літають орли із крилами птеродактів, — і я вже не сама. І собаки гавкають, і півні піють. І я добуваю другу ніч терзань.

Задля чого?!

Лежала б зараз десь на Золотих Пісках, як у раю, думала би про щось приємне, а може, не думала б ні про що — і було б добре.

Ага… добре, де нас нема. А я не хочу, щоб було добре. Хочу, щоб він нарешті дзвінком у двері розпоров могильну тишу.

Може, у світі війна, може, мор чи повінь, може, оголосили мобілізацію — і він через те не йде. А я нічого не знаю.

Навіть «брехунця» у квартирі нема. Телевізор двоїв зображення. Відвезла в ремонт.

Ні, швидше, двоївся мій розум, а я думала — телевізор. Японці розумні, у їхніх телевізорах зображення може двоїтися лише від сліз. То навіщо я позбавила себе радості бачити і слухати дурниці з телевізора? Але і там сліз і болю не менше, ніж води в Тихому океані. Краще вже у цьому бетонному мішку. Ніхто не побачить — ніхто не осудить. Хіба лиш позаздрять.

Господи, де тепер усі ви, що так любите втручатися в чужий спокій?

Чому не гамселите у двері жебраки, дільничні інспектори, податківці, пожежні охоронці, паспортисти, злодії, рекетири?

Хіба ви не знаєте, що я сьогодні трясуся у вагоні міжнародного класу, а в моїй квартирі гуляє вітер? Що валізи з моїм багатством іще не розпаковані з часу переїзду в цю осоружну квартиру, осьдечки чекають як не на злодія, то на добру душу? Що ви обминаєте мене, як чумну? Вам же не десять годин їзди до мене…