Що їм скажу? Що їхня мама остаточно зійшла з ума і не поїхала у відпустку? Що тепер згадує їхнього тата, лише йдучи на цвинтар?
Ні, неправда. Василя я згадую щодня. Тобто щоразу, коли думаю про цього, іншого.
Навіть коли Василь лежав з інсультом і я уже знала, що його чекає, здається, була твердішою. Тоді я знала: виходу нема. Годинами сиділа біля нього в палаті, дивилася на схудле лице і чула в собі чомусь не відчай і не розпач — лише велику втому і жаль, що так швидко скінчилося наше відносно спокійне життя. А може, не було розпачу через те, що дорослішали діти, і я повинна була їм дати раду? І це було найголовніше.
Чи просто озивалася давня відсутність трепету між нами, а ворушилася лише багатолітня — тепла, але не палка, — звичка до чоловіка?
А може, я тоді жила, вже загальмована заспокійливими ліками? Не знаю.
Але коли тепер плачу за Василем, то, по правді, більше плачу за своїм спокоєм з ним і за тією ясністю в усьому, яку ми мали впродовж багатьох років.
Хто його знає, за яким принципом Бог парує чоловіка і жінку? Чому одні зазнають шаленств, не відчуваючи щастя, а інші втішаються одноманітним і воно їм дає радості більше? А може, не більше. Звідки я знаю, що дає радість: знання, що буде з тобою сьогодні, завтра, за тиждень, чи несамовитість від того, що твоє сьогоднішнє і завтрашнє — невідоме, непередбачуване?
Хіба я колись повірила б, що ось ця розпатлана відьма у дзеркалі із запаленими очима і тремтячими руками, наскрізь просякнута кавою і валеріаною, з червоним, скривленим від плачу лицем, — це я, ще донедавна завжди причесана, спокійна, витримана, з вічною іронічною посмішкою у кутиках губ?! І що причина — у чоловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як ворон.
Але ж ти не відмовляєш йому клювати себе?
Ти ж чекаєш, бачиш, як чекаєш його клювання?
Плачеш,
стогнеш,
б'єшся головою у стіну,
б'єш тарілки,
викидаєш через нічний балкон флакони з-під парфумів, дарованих вороном, —
і чекаєш.
Хіба ти могла запідозрити в собі таку себе?!
Колись же ти мала і двадцять, і тридцять років. У тобі і тоді текла кров, а не вода. Але чомусь вона не кипіла. То навіщо це посміховисько тепер?
…ГОСПОДИ, НЕВЖЕ у світі так безлюдно, що жодна жива душа цієї миті не може помилитися телефонним номером, щоб я почула бодай чийсь голос?! Іншим разом тричі на день запитують як не про морг, то про пекарню, але ніхто і ніколи про тебе саму. Чи тобі не самотньо, чи ти жива, чи є вже сьома година?
Година є. Четверта ночі, ба, швидше, ранку.
Це вже коли?
Завтра?
Тобто позавтра?
То він телефонував позавчора, чи коли?!
Не може бути, щоб я втратила відлік часу. Він телефонував увечері, сказав, десять годин їзди.
Опісля я лягла спати.
Потім був день.
Вночі я засмажила омлет (треба його викинути також через балкон) і знов прийшла у спальню.
Якщо довго і тупо дивитися крізь темряву у стелю, волосся може стати дибки. Страшно від тиші і самотності. Начебто місто евакуювали, вивезли за одну ніч, як колись чеченців, у невідомому напрямку, випадково лишивши напризволяще тебе одну…
Ні, нікого нізвідки не евакуйовували. Це я б'юся в гарячці. Бо осьдечки скачуть по сірих стінах коні, літають орли із крилами птеродактів, — і я вже не сама. І собаки гавкають, і півні піють. І я добуваю другу ніч терзань.
Задля чого?!
Лежала б зараз десь на Золотих Пісках, як у раю, думала би про щось приємне, а може, не думала б ні про що — і було б добре.
Ага… добре, де нас нема. А я не хочу, щоб було добре. Хочу, щоб він нарешті дзвінком у двері розпоров могильну тишу.
Може, у світі війна, може, мор чи повінь, може, оголосили мобілізацію — і він через те не йде. А я нічого не знаю.
Навіть «брехунця» у квартирі нема. Телевізор двоїв зображення. Відвезла в ремонт.
Ні, швидше, двоївся мій розум, а я думала — телевізор. Японці розумні, у їхніх телевізорах зображення може двоїтися лише від сліз. То навіщо я позбавила себе радості бачити і слухати дурниці з телевізора? Але і там сліз і болю не менше, ніж води в Тихому океані. Краще вже у цьому бетонному мішку. Ніхто не побачить — ніхто не осудить. Хіба лиш позаздрять.
Господи, де тепер усі ви, що так любите втручатися в чужий спокій?
Чому не гамселите у двері жебраки, дільничні інспектори, податківці, пожежні охоронці, паспортисти, злодії, рекетири?
Хіба ви не знаєте, що я сьогодні трясуся у вагоні міжнародного класу, а в моїй квартирі гуляє вітер? Що валізи з моїм багатством іще не розпаковані з часу переїзду в цю осоружну квартиру, осьдечки чекають як не на злодія, то на добру душу? Що ви обминаєте мене, як чумну? Вам же не десять годин їзди до мене…