Выбрать главу

Я вже давно не приїжджала до своєї зістарілої і згорьованої свекрухи. І лиш тепер я розумію, чому: мені було б страшно дивитися на незаймані стіни святошної кімнати, яка зробилася просто музеєм пам'яті і з якої віє могильною прохолодою…

Тоді, по смерті Василя, коли я також дві доби не виходила з тієї обмальованої кімнати і в яку мама заборонила заносити синове тіло, Василів троюрідний брат Юрко в тій самій — тепер уже порожній — кімнаті поклав свою важку чоловічу долоню на моє плече:

— Не побивайся, невістко… Василя не вернеш, а тобі треба жити, бо маєш діти… а ми поможемо.

Гострий біль пронизав моє змертвіле тіло і шугнув кудись між сніги і пасма дощу на стінах і стелі. В мені озвалося непередаване бажання: я відчула потребу чоловічої руки на собі.

Так, я хотіла ласки саме тепер і тут.

Це бажання видалося таким нестерпним, що лише неймовірна воля і зціплені до скреготу зуби допомогли мені уникнути істерики чи якоїсь неадекватної поведінки в найбільш важкий для мене час…

І я тоді зрозуміла страшну річ: за багато-багато років спільного з Василем життя для мене так і не відбулося нічого особливого у колись весільних стінах. Я довго чекала на щось незвичне і таке чудне, як олені поміж травами, довго прислухалася до шелесту снігів на стінах, коли ми не раз ночували у цій кімнаті; але сніги собі текли повз нас, не займаючи; і поволі, без особливого жалю, я звиклася із довготриваючим станом очікування, а потім — просто глухого розчарування нашим прісним існуванням. Цей малозрозумілий осад збунтувався в мені саме тієї хвилі, коли Юрко ще тримав свою руку на моєму плечі.

…Як же це може бути саме тепер, коли я повинна би сама вмирати з туги і горя?! — питала себе, вгортаючись уночі у темній кімнаті, по стінах якої літали птахи і плакали дощі…

А на ранок я зібрала дітей і речі — і поїхала, ні з ким не попрощавшись. Ніхто не був винен, але я чомусь тоді покарала всю Василеву родину, так ніколи нікому і не пояснивши своєї жорстокості.

І ось нарешті кара наздогнала і мене, невинну, як тепер усе частіше здається мені.

Бо тоді, після похорону, я зрозуміла, що хочу жити. Але жити не так, ніби п'єш дистильовану воду, а якось смачніше.

Я не знала, що то є смак життя, але знала напевне, що він якийсь особливий, не такий, як дотепер. З цією думкою я лягала і вставала, але й пальцем не ворушачи, щоб справді щось змінити. Головне — діти. Діти були моїм прапором і стержнем, що тримав і не давав упасти, але й не давав сміливості подумати про щось таке, про що я вперше подумала у розмальованій свекрушиній хаті…

Зараз добігає кінця не просто моя самотня друга ніч, перепалена чеканням молодого пройдисвіта. Мені здається, що все моє життя також добігає кінця разом з цими безумними ночами. Рік, відведений мені шмаркачем із вулиці, калатав у дзвони, які вперше вдарили, але не розбили мене після весільної ночі. А коли розбили, шмаркач познущався наді мною, як над останньою шльондрою. Певна річ, що шльондрою, бо хіба порядна жінка побивалася б так страшно, як побиваюся я тепер у чотирьох стінах?!

Рік я трепетала живим листочком на дереві життя. А ці два дні і дві ночі облили листок не окропом — кислотою — і мені стало смертельно боляче.

Колись у дитинстві я питала бабусю, чи не болить конюшину, коли бабця запарює її окропом, готуючи наїдок поросяті?

Свята наївність.

Тут по живому білують душу — і ніхто не питає, чи болить.

Та де там болить, і що там болить, коли я — Мертве море? Ме-е-р-т-в-е-е-е… Його дно вкрите товстелезним шаром скам'янілої білої солі, яка тримає людське тіло, не даючи йому втопитися. Проте навіть на Мертвому морі знаходяться вдатні, що мали шанс стати потопельниками. А все через що? Через те, що з незвички людина не може правильно вибрати центр рівноваги навіть на воді, яка сама її тримає. Одиниці, а все ж захлинаються соленою водою, усе ж встигаючи гукнути про допомогу. Вернути до життя такого горе-плавця не важко. А все ж… дивно якось — топитися там, де втопитися неможливо. І де людині відкривається тайна біблійної загадки — загадки пішого ходу Христа по морю. А виявляється, жодної загадки не існує — Христос тоді ішов Мертвим морем, як полем.

Кожен із нас може повторити це диво, ожививши незникому легенду. Лишень слід потрапити на несхвильовані хвилі Мертвого моря.