Так, я можу плакати, бо я на хірургічному столі, я вже майже під безжальним ножем свого приятеля В'ячеслава (Боже, як він по батькові, Боже…), ага, Олександровича, В'ячеслава Олександровича.
Але чому мій добрий приятель робить мені так боляче?
Хіба він не міг покликати анестезіологів?
Що, йому шкода моїх грошей?
А мене тобі не шкода, друже?!
Мені було так недобре, що я почала впадати в паніку.
Та ні, ніяка це не хірургія, це таки франкфуртський літак. Він просто падає. Він зараз впаде на червону черепицю німецьких дахів — і колір моєї крові зіллється з нестерпним кольором черепиці. Моя кров потече у Майн чи у Рейн, ні, таки у каламутний зимовий Рейн, і ніхто ніколи не віднайде і краплі моєї крові. Але я не хочу розливати свою кров у Рейні!!! Хай вона краще окропить білокамінний Єрусалим і доточить кров нашому Спасителю чи поповнить запаси крові Єдиного Творця. Йому ж також потрібна кров, не заражена вірусом наживи і несправедливості!
Люди! Люди! Ви ще десь залишилися, люди?! Я ж можу вам бути донором! У мене універсальна кров першої групи! Чому ви мене не рятуєте для себе?!
Ні, цей хвалений «Боїнг» таки терпить катастрофу. Отже, мій порятунок — це моя особиста справа. Я ж ніколи не була панікером. Life vest under your seat[1]. Що це? Хто мене вчив цього? Це ж горло Везувію, а не сидіння літака, це смертельний біль, що допікає мозок і паралізує думки. О, яка вселенська вага впала на моє п'ятдесятикілограмове тільце. Це занадто боляче! Біль розчавлює мене. Боже, одна надія на тебе! Рятуй мене хоч ти, Боже, а-а-а-а…
…За мною глухо хряпали тисячі важких дверей, розривали слух хори негармонійних голосів, проте мої сили пручатися вичерпалися. Немов у дитячому калейдоскопі, переді мною відчинялася інша тисяча дверей — і я, не думаючи, здалася на Божу чи ще якусь іншу волю.
Я була десь так далеко і так високо, що раптом стала недосяжна сама для себе.
Та лише тоді, коли остаточно відчула власну безтілесність, я зрозуміла, що це була таки моя миттєва і не передбачувана смерть.
Я ще хотіла себе помацати, вщипнути. Та гостра — як лезо кинджала — думка таки змусила затремтіти від жаху: я вмерла. Вмерла?! Я в-м-е-р-л-а.
У мене ще залишалися думки, бажання, відчуття — однак моє тіло раптово зникло чи розчинилося. І я тепер не мала зовсім нічого: ні своїх великих очей, ні голови, що кололася від безперервного болю, ні теплих рук, ні налитих грудей. Мене не стало, як і не було.
Аж тоді я на смерть перелякалася.
Але як я могла лякатися на смерть, коли це діялося вже по смерті?!
Великий, якийсь безрозмірний страх керував мною. Такого страху я зазнала колись у Криму, коли Павлик Зайцев, одинадцятирічний син моїх приятелів, кинув мене в море — і я зрозуміла, що топлюся, а Павлик іще й помагав мені в цьому.
О, так, я і тепер, навіть обезуміла від страху, розуміла, що мертва, але якщо ще не втратила здатності думати, значить, усе-таки жива?!
Я спробувала повернути голову, щоб переконатися, що думаю таки головою.
Голови не було. Але думки все ж десь гніздилися — і я таки чимось думала.
Тоді я спробувала повести довкіл очима.
Очей не існувало також.
У житті мене б від такого відчуття заболіло серце або скосив би серцевий напад. Однак ніде нічого не боліло, не пекло, не кололо, не різало, не ятрило. Просто було ніяк.
І аж отут я остаточно зрозуміла, що все відбувається уже не в житті, а таки в смерті.
Після всього, що зі мною стало, — як не дивно — це не було потрясінням. Лише цікаво: чи дозволяють закони мови сказати — це відбувається не в житті, а в смерті?
Чому мене за життя не навідувала така думка? Чому я й не намагалася з'ясувати цього, адже була такою допитливою? Проте… хіба це має значення?
В житті так багато можна, що по смерті, очевидно, можна лише те, що можна. А може, навпаки?