Але щось є. Щось є, коли я вдруге вмираю у цьому бешкеті-вертепі думок, де жодна не є закінченою чи бодай зрозумілою, логічною чи доречною. Це чисте свавілля. Я знала, що свавілля господарює в інших сферах, а тут існувало свавілля думок. О, ні, це не свобода, це анархія, яку треба карати вогнем, чи мечем, чи ґратами; це цілковите вільнодумство, що підпадає під кримінал і покару. Де це я чула? Звідки я знаю про це?
Біла жінка з чорною квіткою мене цього не вчила. Вона була таки Жінкою, бо не показала свого обличчя. А це закон справжніх жінок. Та хіба під час анархії щось чи хтось можуть претендувати на справжність? Хіба дикий розгул мислі, що паралізує тепер мою волю, — це смерть? Цей первісний танок уривків свідомості — це і є моя смерть?
Смерть — це ніщо. Це цілковите зникнення. А від мене таки залишився шматочок, як хвіст від ящірки. Саме він і доконує мене. Отже, це не смерть, оскільки зі мною нічого не відбувається:
мене не прилаштовують ні в рай, ні в пекло;
мною не опікуються ні ангели, ні дияволи;
мене не ведуть на плаху;
нема Страшного суду,
мені не виставляють рахунків -
мене ігнорують.
То чи це смерть — коли ти цілком зігнорований? Зігнорований, мов неіснуючий.
Для мене це дивно. В житті траплялося по-різному, однак я ніколи не почувалася зігнорованою. Я знала увесь спектр почувань інших людей до себе — від поклоніння до прокляття… однак ігнорування… байдужість… ніколи.
Отже, ігнорування мене у цих неозорих, бо невидимих просторах — доказ того, що я таки не в житті?
Можливо, я ще і не в смерті, а лиш на якомусь роздоріжжі чи пересильному пункті, як іудеї у Відні по дорозі на Тель-Авів? Може, до мене ще тільки приглядаються? Чи варто брати до себе — чи не варто? Чи рано — чи не дуже?
А може, це вселенське око зробило лише хаос у моїх живих думках, а мені здалося, що мене вже розпрощали зі світом? Але ж я ні з ким не випрощалася! Я не залишила жодного заповіту, я навіть не склала одежі для смерті і не накупила горнят за свою душу. Я не є готова до смерті, оскільки хаос панує не лише в мислях. Дотепер хаос панував у мені і правив мною.
То як я могла вмерти, коли я не готова до смерті, як до пологів?!
О, так, порядок існував у мені єдиний раз: перед пологами, коли я знала, що на собі треба мати тільки сорочку без зав'язок і ґудзиків, і розплетену косу — щоб дитина не заплуталася у пуповину і не задушилася ґудзами.
А що я мала мати перед смертю? Хіба знаєш, коли тебе наздожене її неминуча тінь, якщо ти навіть не знаєш, коли тебе переймуть пологи? Про пологи тобі скажуть перейми. А що тобі скаже про смерть?!
Навіть тепер мене не було попереджено про неї. Ніким. І я не знаю, чи наді мною чинять експеримент інопланетяни, чи уфологи, чи ідеологи; чи я ще щось маю, окрім думок, чи вже нічого; чи я головою в долину, чи вгору. Чи я ще є?
Коли б я була живою, мені б зробилося сумно і лячно від невизначеності і боязні. Очевидно, в житті я так і не пройшла крізь повну гаму страху.
А мені інколи здавалося, що більшого страху, ніж у житті, в інших вимірах не існує. Він може тебе знищити — прижиттєвий страх-параліч, коли ти, мов загнаний вовк, що обкладений червоними тріпотливими прапорцями переслідувачів, щулишся у власну тремтячу холодну шкіру і, задкуючи до рятівних лісових околиць, чекаєш на перший чи останній постріл мисливців. Коли б у таку мить якийсь розумний осцилограф записав, що робиться у твоєму єстві, він би вибухнув від перенапруги. Та ба… осцилографи чомусь не вибухають — там, де тобі судилося жити, осцилографи були неприступні всім.
Зазвичай, від таких перевантажень вибухає власне серце в обіймах Білої Жінки з Чорною квіткою.
В такому разі, чому я не помітила з'яви цієї Жінки переді мною? Чи й ця з'ява таємна, як усе підступне і лихе? Чи й цей — уже останній — свій раз я знову купилася на принадне і багатообіцяюче, як багато разів перед цим? І навіть востаннє воно виявилося брехливим і злим?
Ба, щось не так… тут щось було таки не так, бо я жодного разу не вважала смерть підступним і лихим актом. Однак Смерть мала би обрамити щось завершене, викінчене. Смерть мала бути бодай трохи вчасною і сподіваною бодай одним фібром підсвідомості.
А моя Біла Жінка прийшла неждано, як, зрештою, будь-яка інша жінка. І цьому нема жодного пояснення… і нема на те ради, любили казати колись у Львові.
…І ЦІЛКОМ ЗНЕНАЦЬКА, на найбільш тужливій і не менш загадковій, як мені видалося, точці відчуттів, я зрозуміла, що знову пливу, чи лечу, чи розстилаюся, чи в'юся, — але я знову рухалася.