На підвіконнях цвіла герань і знемагали від спеки піски в пустелях.
Прозора димка висіла над спеченими асфальтами,
мурахи скрикували під шинами автомобілів,
майже у такт вітрові хилиталися верхівки хмарочосів.
Не було цьому спину — і не було спасу моїй душі, що, здається, верталася з недовгого небуття. Земний канат спресував моє минуле в одну-одніську мить одночасної радості й печалі — вернув йому пам'ять. Я була причетною майже до всього, що тут діялося, бо я також жила цим життям.
Через те мені мало було споглядати: я хотіла згадувати все, пов'язане з кожним горобцем і кожною мурахою. Та я не мала пам'яті. Чому? Чому я була безпам'ятна? Що я мала зробити, щоб вернутися у вчорашнє чи в сьогоднішнє життя бодай маленьким спогадом?
До кого заволати у прозорім тумані, що завис над землею, повною людей, каміння й заліза? Перед ким простелитися срібним туманом чи срібною ниткою, щоб він змилосердився наді мною — і дав мені згадати… мене?
Я мусила бути там, про що хотіла згадати.
І я полетіла між пожежами і повенями, між будівлями і людьми; полетіла туди, де, може, чекали мене найбільше. Я не мала ні форми, ні змісту. Мала тільки бажання бути там.
…ВОНИ МЕНЕ НЕ ЧЕКАЛИ. Вони, здається, навіть і не тужили за мною.
Я літала над рідними місцями — і дивувалася, що саме тут найбільше почуваю себе терезами, які фіксують безпомильно точно діяння усього сущого.
Тут теж ніщо не мало переваги:
живий канат життя вгинався, витягувався, зморщувався, розправлявся, чадів, чорнів, переливався, але ніщо не могло порушити його незбагненної цілісності.
Проте тут усе було значно конкретніше:
сусідка сапала город,
племінниця годувала грудьми дитину,
кум бив свою дружину,
паралізований приятель незворушними очима дивився у стелю,
гробар копав комусь могилу, міліціонер мирив сімейну пару, їздовий ховав украдений з ферми мішок комбікорму,
хрещениця подавала заяву на одруження,
діти ішли зі школи, репресовані збиралися на мітинг, акушерка приймала пологи, божевільна замітала вулицю, вуйко брав із криниці воду… Кожен робив своє.
І я подумала: а чому вони, власне, мають тужити за мною? Може, вони і не знають, що мене вже нема?! А коли й знають, то хіба це причина, щоб думати тільки про мою смерть?
Повільна, важка сила несла мене над городами й хатами і раптом спинила над подвір'ям, на якому я знала кожен камінець і травинку.
Це була батькова хата. Тут готувалися… до мого похорону. Вражена, перелякана, майже зомліла, дивилася зверху… на себе — і нічого не розуміла. Тобто розуміла, але жахкий страх зціпив мені неіснуючі уста, і навіть, коли б вони у мене тепер були, я все одно не могла би нічого сказати. Уперше я не пошкодувала, що не мала очей. Коли б і вони були, я ще раз умерла би з плачу і туги: так лячно було дивитися на себе мертву і на своїх рідних, знайомих, сусідів, що рухалися в майже сомнамбулічному ритмі, і кожен з них робив якусь потрібну роботу для мене, не підозрюючи навіть, що подвоює мою муку.
Ця мука була тяжчою, ніж політ крізь горло Везувію услід за Вічною Жінкою. Саме тут моя душа так змаліла і почорніла з горя, що нараз і справді зробилася пташкою — маленькою ластівочкою — і сіла в старе гніздо під стріхою татової хати.
Це гніздо було моїм ровесником. Його звили ластівки після мого народження, і колись у житті казав мені мій золотий тато, що воно ніколи не було порожнє, і вчив не чіпати його ніколи, щоб, борони Боже, зруйноване ластів'яне гніздо не принесло пожежі в хату…
А тепер мій простоволосий, сивий, неголений татко підправляв домовину і не знав, що я дивлюся на нього із збереженого ластів'яного гнізда, і що плаче душа моя разом із ним.
О, навіть цієї хвилини мій татко залишався моїм, може, більше, аніж будь-коли: усю роботу він мав переробити сам, так, як уміли його безцінні руки. Він сам вибирав деревину для труни. Тато перекинув дошки, що були під стіною нашої хати, шукаючи саме ті, про які знав, що вони в гнилу погоду не рубані, шашіллю не точені,
десятком років сушені, нікому ніколи не зичені, на весільну підлогу не стелені.
Я не могла тепер приголубити свого татка, лише мої пташині ніжки могли ходити по вирізьбленій ним ринві, а дзьобик міг цюкати недостиглі йони в посадженому татком саду.
Тато стояв, припертий до домовини, і дивився чомусь у небо. Може, він не хотів, щоб його сльози капали на землю, а може, щось йому сказало, що я ще тут, майже поруч. Вітер розвівав його ріденьке сиве волосся, і тато здавався мені старцем, що ось-ось, сліпий, невидющий від горя, простягне руки вперед і піде на край світу, у світ за очі, шукаючи і кличучи мене. Колись я була схожою на нього обличчям і натурою, а тепер я, не схожа ні на кого, б'юся над татовою головою крилами, але він мене не бачить і не чує мене, лиш незрушно дивиться в небо — і великі, олов'яні сльози повільно котяться його дорогою щокою, і течуть десь за комір сорочки, може, аж до самого серця, поточеного гризотами, бідами і роботою.