Туга усього світу за мною видалася б мізернішою, аніж туга на цьому подвірї, в цій хаті, де не сміялися осліплі дзеркала і не скрипіли завіси знятих дверей.
Тим часом чоловіки — вуйки та сусіди — збивали столи для поминок.
Кухарка Наталка, яка порядкувала і на моєму весіллі, солила холодець.
Два трембітачі зі Сторонця-Путилова ходили горбами, з верха на верх, трембітаючи на ближні й дальні околиці, сповіщаючи про горе…
Боже, колись якийсь прибитий у голову ідіот запровадив на цих горбах обов'язкові гульки з трембітами, вигадавши, що трембітати можна від радості. Але трембіта ніколи не грала веселої: вона призначена винятково для смутку. Вона ніколи не мала радісного голосу, як не мала лету і моя ластів'яна душа, що перебігла нараз у тіло сторонецької трембіти, ридаючи моїми безмовними словами до зеленого світу, що тішився і плакав водночас, не знаючи і не чуючи моєї останньої туги за ним.
Я рвалася з трембіти на волю, на спалені сонцем верхи, догукуючись чогось загубленого. Але ніщо не озивалося на мій тужливий клич. Здавалося, що від такої туги мали би перевертатися гори і йти уплав дерева, чахнути трави і чамріти звірі.
Однак на горбах тривала правічна гармонія і упорядкована краса, якої не могла порушити смерть одної маленької людини.
А може, саме тепер збулося моє бажання, кинуте колись зопалу на папір: розстелити мою душу по смерті на полотнах оцих верхів? І хтось тепер і справді виконував мою волю, вичавлюючи із напівзомлілої трембіти залишки моїх бажань?
Однак моєї волі тут не існувало. Я розуміла, що чиниться воля чиєїсь Вищої сили, бо моя ластів'яна душа була раптово забрана з трембіти і знову перенесена в гніздо під стріху татової хати, де ніхто і не зогледівся, що пташечка відлітала, щоб виплакатися з горла старої трембіти на тих верхах, полотна яких ніколи не будуть встелені її душею.
Тут, на почорнілому враз клаптику подвір'я, і далі робилася велика робота. Колишня однокласниця Люда набивала подушку тирсою. А моя сестричка з моєю солодкою тіточкою і хрещеною маткою зодягали мене, час від часу перемовляючись крізь стримувані плачі і схлипи.
— Аби ви не защіпали ліфчик і ґудзики, — казала тітка, обгортаючи мою голову червоною хусткою, — аби таїм її нічого не тиснуло.
— А гребінь класти? — питала хрещена матка, втираючи мокрі очі.
— І дзеркальце клади, і годинник, і окуляри, і папір, і ручку, і цукерку, і перстень, — щоб усе було при ній, — відповідала тітка, зв'язуючи мої ноги внизу біля кісточок білим шнурком.
— Дивіться, жінки, як будуть виносити тіло, аби Василина Приймакова не вкрала шнурок, вона має моду на тих шнурках ворожити, — застерігала хрещена.
— Ой, тут подивишся… — заголосила тіточка не своїм голосом, припавши до мого холодного чола, потім поправила хустку, китиці вишитої сорочки, складені на грудях руки, поклала в них свічку, обгорнувши внизу її білим папером, вдихнула і знову вернула на подушку букетик сухого василька, накрила мене до половини тюллю і тоді запалила свічку.
Три заплакані жінки, схиливши голови, стояли над моїм тілом і не знали, що мої ластів'яні крильця сивіють від жалю і вдячності до них. Три жінки любили мене і турбувалися про мене, як про живу.
Колись перед першими пологами саме тіточка наказувала запам'ятати, що дитині буде легкою дорога звідти, якщо я буду з розпущеним волоссям і незастебнутими ґудзиками сорочки. Бідна моя тіточка і тепер хотіла, щоб там, звідки нікому немає дороги назад, я не мала ні в чому потреби.
Але я вже ніколи не матиму потреби ні в чому: моє маленьке серце і зарубцьовані колись медом, молоком і яйцями легені — усе те, що називалося в житті нутром, — білохалатні різники викинули у великий ящик із такими ж серцями і легенями і відвезли за місто, прикопавши землею. Моє серце поховали швидше, ніж моє тіло, і ніхто ніколи не подумає про моє серце. Хіба що перед якимись черговими виборами до парламенту чи до іншого осинця котрийсь із акул пера «розрядиться» сенсаційною статтею про печінки з моргу чи абортарію. Та й по всьому.
Тепер же душа моя, гірка, як полин, і солона, як тітчині сльози, не потребувала нічого, окрім єдиного: полетіти туди, звідки не видно муки мого худого, простоволосого батька і всієї рідні.