А відтепер і моя тінь ставала заступницею і охоронницею моєї рідні чи будь-кого іншого, хто матиме в ній потребу…
Довга тиша запанувала в кімнаті.
Дві сестри журилися мовчки, думаючи про одне і те ж.
— Усе пропало… — сказала мама. Тітка не відповіла.
Тоді мама встала з-за столу і понесла пакунок у шафу.
— Не забудь, де кладеш… — попросила тітка, на що мама зітхнула:
— Я тепер уже нічого не забуду.
Тітка зачинила вікно і, замівши підвіконня носовою хусточкою, поставила на нього склянку води і затикану в буханець хліба свічку.
Тим часом мама також витерла стіл, поклала на нього хліб, воду, свічку, а на середину крізь ситечко просіяла білу муку.
— Ти пішла би спати… — порушила тишу тітка.
— Я буду тут… — відповіла мама і перебралася на диван.
— Але ти би пішла у другу хату, — знову сказала тітка.
— Ні, я лишуся тут, — знову відповіла мама.
Вже майже минала ніч, а мама незрушно дивилася на стіл і незайману муку. Вона знала, що я мала вернутися сюди, і вона хотіла встежити мене. Однак я не сміла робити мамі боляче в цю ніч. І мої складені ластів'яні крила чекали, поки мама засне.
Втома зморила її, мою чорну від туги голубку, — і аж тоді я пролетіла крізь скло і нечутно сіла на стіл. Я хотіла лишити чимдуж помітні сліди, через те ходила по білому снігові борошна, вкладаючи в лапки всю свою пташину силу. Потім напилася дзьобиком водички, пролетіла над мамою, що здригалася уві сні, і останнє, що я чула, відлітаючи назад у небо, — мамине тихе зітхання вранці над мукою, помережаною моїми слідами:
— Вона таки приходила до мене, моя дитина…
Велика сила знову несла мене уверх і вверх, скидаючи пір'я і крила доти, доки я не зрозуміла, що ластівки вже не стало. Я знову зробилася безтілесною і невагомою, долаючи якісь фантастичні небесні висоти.
Я покинула землю, мене покинули земна пам'ять і страждання, і щось швидке і потужне несло мене крізь густу темряву. Але я вже не мала страху.
За мною тріскали засуви, ланцюги і брами, скиглили якісь голоси, до них долучалися «ахи» і «охи», клацали ножі чи ножиці, пахло ліками.
І раптом у цьому безладді невидимий, але добре чутний голос повідомив:
— Круг перший.
Я увійшла з темряви в морок і зупинилася, опинившись у світлі якомусь неповноцінному. Жодного круга не було. Довкіл мене метушилися такі, як я, душі. Я відчувала їхню присутність, однак вони не мали форми, через те я не могла знати, чого їм бракує. Їх тут була тьма-тьмуща — і щомиті ставало все більше й більше, бо безперервно клацали ножиці чи ножі, безперестанно доносилося чиєсь скигління і важке, як під наркозом, дихання.
А я, висячи у невагомості, роздивлялася. Довкіл мене то зграями, то поодинці літали душі, — крихітні, як макове зерно, і кожна з них була така ж самотня, як я, навіть обнявшись з іншою. Це якісь сиротинці або неголублені, думала я, дивлячись, як до мене наближаються дві однаковісінькі за формою і подобою душі.
— Хто ви?! — запитала, відчуваючи неймовірний дискомфорт.
Коли б я мала в цей момент шкіру, вона би покрилася дрібними пухирями зі страху, і язик пересох би у горлі, як під час спраги. Однак нічого цього я не мала — лише відчула, що душа моя дещо змаліла і спресувалася.
Два однаковісінькі чоловічі голоси без голосу, шепеляві і невиразні, попростували до мене.
— А чому ти нас не впізнаєш? — запитанням на запитання відповіли вони, безперестанно облітаючи мене.
— Бо я вас ніколи не бачила… — невпевнений голос без голосу послала і я.
— Ти нас і не хотіла бачити!
Мій дискомфорт посилювався: я бачила, що якби ці дві однакові душі прикласти до моєї, то вона би зробилася повнішою і ціліснішою, а в тій формі, в якій моя душа існувала тепер, було багато надірваних країв.
— Хто ви? — не запитала — попросила я знову і, вражена власною здогадкою, відсахнулася від шепелявої відповіді:
— Ми твої діти.
Я ще зробила спробу сказати, що моя дитина залишилася там, але однакові — як дві краплі води — душі дедалі більше ставали схожими на мене. Так, це були мої діти.
Я хотіла наблизитися до них, однак тепер відсахнулися вони.
— …то ви мені не прощаєте? — запитала гірко, усе ж сподіваючись на заперечення.
— А навіщо ти дозволила нас убити? Вони говорили зі мною запитаннями.
— …бо я тоді сама могла вмерти…