Сльози здушили душу. Чому вони не проливаються на його золоті груди, на його золотий живіт; чому вони кам'яніють і не дають говорити? То пусте, що ми тепер маємо скільки завгодно часу! А якщо і тут не маємо? Якщо нас і тут розлучать, як розлучили в житті?!
Ні, ми мусимо виговоритися вже, не відкладаючи на потім, бо потім знову створять якусь лише одну партію, виконкоми і обкоми, придумають інструкції і моральні кодекси тиранії чи демократії, і вони знову наглядатимуть за нашими душами, вони зволіють усуспільнити бажання, — а потім витурять їх на якусь площу Квітів для прилюдної інквізиції. «А у єзуїтів — всі майдани квітів», — недаремно писав колись один із моїх приятелів. Єзуїти від живих душ пустять у чорний дим найкращий твій цвіт під регіт юрби і зап'ють увечері шампанським, кожен біля котроїсь своєї пасії, чуючи, як подзенькують і на ньому ланці страху і непевності: а що, коли завтра їх також прилюдно спалять і пустять за вітром спалені душі наглядачів?
О, ні, ми мусимо з'ясувати усе тепер, уже.
І душа моя заговорила:
— Ні! Я твого віку не боялася ніколи. Ніколи! Але ти сам навчав мене боязні.
— Я?! Я тебе навчав боязні? Та я визволив тебе із панцирів самотності! Я розірвав усі пута і павутиння, що обмотували тебе роками! Я, що зробив з тебе скрипку, яка говорила без смичка?! Я, що нехтував часом, обставинами, умовностями?! І ти кажеш, що я тебе вчив боязні?!
— Так, це все правда, але правда не вся. Нехтувати будь-чим також треба вчасно… А ти задля мене не знехтував своєю кар'єрою.
— Ну навіщо ти мене діймаєш тепер цим? Ти ж знаєш, чим була для мене робота. Ні сім'я, ні друзі, ніщо — лиш робота.
— Ти мене не розумієш. Кар'єра і робота — це різні речі. А ти ніколи не був просто робітником. Але я кажу про інше…
— То ти хочеш сказати, що я був кар'єристом?
— Ні, і кар'єристом ти не був, але ти хотів більшого благовоління, ніж мав. А більшого тобі ніхто і не дав би, бо тобі й так не було рівних. Але ти хотів мати мене і водночас бути чистим і не заплямованим перед усіма жандармами отої нещадної партії і перед її фальшивими кодексами честі. А так не буває.
— Ти сама сказала, що такий був час. Але ж той час минув, а ти і тоді не захотіла бути зі мною назавжди.
— О, мій любий… — видихнула моя скипіла від давнього болю і образи душа. — Минув не тільки той час. Минуло щось більше. І я зрозуміла, що можу жити без тебе.
— Можеш із іншими?
— Не з іншими, але без тебе. Я тебе швидко наздоганяла в усьому — і в якийсь день зрозуміла, що в чомусь таки наздогнала і в чомусь таки ми вирівнялися. І я змогла без тебе. А інші… мене до них гнав голод самотності. Інші були метеликами. Вони згорали, навіть не долітаючи до мого вогню, і тільки залишали в душі порожні ніші. Та й хіба вони знали, до якого вогню летіли?
— О, тебе міг знати лиш я… — застогнав золотий голос біля мене, заливаючи душу давнім жаром пристрасті і нетерпіння. — Але як ти могла відмовитися від мене, коли ти мене завжди любила?! Ти скупа, я знаю, ти не хотіла казати цього, але ж ти мене любила, правда? — катував голос, не знаючи, що теперішні його тортури дужчі, ніж у найболючішу мить розстання.
Я довго мовчала. Жар минулої пристрасті пік душу, пошарпану тією палючою пристрастю, як парус вітрильника бурею. Спогад не давав говорити. Але те, що я відповіла, було несподіваним навіть для мене.
— Я тебе люблю і тепер. Моє тіло, з якого ти зробив колись скрипку, без тебе струхлявіло і вмерло ще до моєї смерті, бо воно було віддано іншому, але моя душа навіки горить тобою, і плаче тобою, і тепер ще хоче тебе. То голод, то спрага, невтоленна спрага і голод кидають мене до тебе, ніколи не забутого і не спитого ніколи.
— Ти що, прощаєшся зі мною?—злякалася постаріла враз і змеркла душа моєї вічної любові і, наче захищаючись, скрикнула у сяйво довколишнього світу: — Не винен я, голубонько моя, не винен… Я хотів тебе забрати до себе… але я не винен, що знайшов тебе, коли вже був зацементований диявольською силою обов'язків, почестей, рангів, регалій, депутатства, академічності, бісівщини, відповідальності, шантажу, підозри і намагання не мати за собою гріхів.
— Я твій найбільший гріх, якщо справді існують гріхи на світі, бо я прожила, так і не розкрившись, як троянда перед сонцем, перед усіма принадами земного життя, — заперечила я дуже літній «душі душі моєї», що старіла і в'яла на неіснуючих очах.
— Ні! Ніколи ні! Якщо ще буде Судний день, то я й там скажу, що ти була моєю єдиною правдивою радістю у житті і по смерті. Правдивою радістю, чуєш? Бо тут ніщо не втішило б мене так, як зустріч з тобою.
— Навіть, коли б усі газети світу вийшли з твоїми портретами? — вщипнув мій голос.