З тим я й покинула дурний світ сліпоти і глупства.
…І перш ніж незмінним голосом мені було повідомлено про дев'ятий сад, я летіла крізь суцільний гамір, дуже схожий на щоденний земний. Однак у ньому не було чути ні знервованості, ні злості. Він нагадував гамір натовпу, який чекає на зелене світло на перехресті.
Коли я влетіла у наступний сад, мала час розгледітися.
До мене ніхто не поспішав, мене ніхто не кликав. І я дивилася, як дивно і незбагненно мирно гомонять між собою зграйки душ. Їх тут багато, однак їм було просторо. Душі переходили від одного гурту до іншого, про щось перемовляючись і сміючись, і ніде не було видно бодай одної самотньої.
Усе, як у житті, окрім самотності, подумала я і попливла в бік першої-ліпшої зграйки.
— Ох-хо-хох-ох… і ти вже тут, моя дитино, — заохала до мене душа, що виокремилась першою.
До неї додався цілий гурт голосів, утворивши справжній гармидер.
Моя душа трохи відступила, бажаючи розгледітись і погамувати хвилювання, що охоплювало її з кожним новим голосом. Голоси ставали впізнаваними, і я перелякалась: за якими ж законами побудовано буття в небесному домі, коли ти тут зустрічаєшся з усіма тобі відомими колись людьми, мусиш з'ясовувати свої з ними стосунки і відбувати порахунки за минуле?
Хіба більша частина життя була змарнована не на ці ж речі?
Хіба не чавили твою душу, як сливу, безконечні векселі боргів, претензій, невдоволення, брехні, наклепів, заздрості?
Хіба тебе там недостатньо топтали нестачами, приниженнями і блазнюванням, щоб звідси знову вертати туди, де ти почувався слимаком і розтертою під підошвами слиною?! І ніщо таїм не спізналося так повно, як страждання та гіркота.
То навіщо тепер? По всьому?
Я в черговий раз помилилася. Ті, що наближалися гуртом і гомоніли між собою, не виставляли мені жодних рахунків. Чи вони знали, що мої рахунки нульові, чи їм не хотілося псувати моє перебування тут? Не знаю… Вони лише дещо уточнювали. Очевидно, більше для себе, ніж для мене.
Голос, що першим виокремився з гурту, належав моєму колишньому… але я затинаюся. Я не знаю, як точніше сказати, чий це був голос.
— Чому ти мучишся? — допоміг він мені. — Ти не можеш мене згадати?
— Ні, я вас не забула… Однак я не знаю, як сказати, ким ви мені доводились.
— Я тобі допоможу… — Душа облетіла круг мене і заговорила: — Але спершу скажи мені, чому ти перев'язала свій рукав траурною стрічкою через місяць після моєї смерті, коли отримала від мого сина листа, що мене вже нема? Та ти не можеш пам'ятати цього… Ти тоді була ще дуже молодою, щоб усвідомлювати, що ти насправді робиш.
— Ні, я пам'ятаю… — заперечила я. — Тоді для вас нічого більше я вже не могла зробити.
— У твоїй пам'яті збереглося, як ти прийшла після лекцій в університеті до свого приятеля з чорною пов'язкою?
— Так, і тоді мій приятель вжахнувся: «Що в тебе трапилось?». Я сказала: «Мене навіки покинув мій найкращий друг». А він похитав головою: «Ой, дитино…». І все.
— То я тобі був другом? Я ж тобі міг дідом бути!
— Ні, не зовсім другом.
— А як вас там учили називати таких, як я? Учителями? Наставниками?
— Нас не вчили думати про таких. Не знаю… Ви не мали у мене означення, хто ви, але всі ваші листи я зберігаю досі. Ні, — поправила сама себе. — Я зберегла їх і лишила своєму синові.
— Ти зберегла листи старого напівграмотного чоловіка?
— Ні, мій друже. Ви маєте рацію, як любили казати у нас. Жаль, що я їх не обнародувала багатьом грамотіям свого часу. Грамота — це одне, а серце — це щось інше. У тих листах, окрім науки, було серце.
— Отже, я недаремно дбав про тебе, як садівник про квітку у своєму городі. Ти була дівчинкою, косулькою, та я відчув у твоїх перших невправних тодішніх писаннях щось живе і дуже вразливе. Але я тебе пізнав лише по смерті. Це, знаєш, як за теорією екзистенціоналізму… Коли ти йшла містом із чорною пов'язкою і плакала, і на тебе ззиралися люди… ти витирала сльози руками, і я звідси боявся, щоб ти не потрапила під колеса машини… якби я міг, я тоді був би рвав на собі волосся з жалю до тебе. Але тут нема ні голосу, ні волосся… Дивно, що ти розуміла старших, але тебе чомусь не розуміли твої ровесники.
Веселий сміх, що долинув зблизька, обірвав нашу розмову і не дав мені заговорити до свого колишнього друга, старшого від мене на п'ять десятків літ. Він для мене був учителем не в школі.
— Скажи мені «дякую», Марічко, що не бив тебе по пальцях, коли ти писала хімічним олівцем по всіх віконних рамах у нас у хаті.