Ой, Янку-Іванку… солодкий мій вуйку. Сліди від моїх олівців не замалювала фарба на ваших вікнах і дотепер.
— А, Господи, як вони дві несли мене з моєю донькою на руках у ту реанімацію… — говорив не перестаючи. — А це ж вона мене назвала Янком, так і вмер Янком, бо Марічка маленька була, говорити добре не вміла і не могла сказати «Йванко». А як велика стала, то добре казала Іванку хлопцям чи ні? — питав мене вуйко. — Певно, що добре! А для мене дівчинкою лишилася і дотепер… А що там тепер тітка моя робить?
— Плаче, вуйку Янку.
— Дотепер плаче? — засмутився він.
— Дотепер.
— А за мною дотепер хтось плаче? — долучився до нас трьох печальний жіночий голос.
Я і його впізнала. Це був голос моєї колишньої шкільної вчительки.
— Сини плачуть, — відповіла я і хотіла додати ще щось, та інше «щось» зупинило.
Я не могла пригадати що. Несподівано мені допоміг вуйко Янко.
— Господь із вами, не казав вам, учителько, ніколи і не сказав би без неї, але коли вона вже тут, — нахилився до вчительки, — то скажу, бо пече мене… ой, пече… Ви нащо їх у школі клали на коліна і бандерами обзивали?
Вуйко замовк.
Мовчала і душа моєї вчительки.
Стало тихо й незручно.
— Тут не перерікаються, — спробував загладити запалу було незручність голос мого літнього друга.
— А ми й не перерікаємося, — пояснив Янко. — Я лише хочу для себе дещо уточнити. Це вже нічого не дасть, але! Але оця ось дитина якоїсь то днини прийшла зі школи і дуже плакала, а вона була якраз після операції, ще рубчик на животикові добре не загоївся, а плакала страшно, бо вони там у класі не знали, як розв'язати задачку — і ви всіх поклали на коліна. Це був лише п'ятий клас школи, люди добрі! А вона, ця моя маленька дитинка, не стала на коліна. Всі стали, а вона з двома хлопцями — ні. Але прийшла додому та й питає: а хто то є «бандери» і хто з вас був у бандерах, що наша найкраща вчителька так лютилася на них дуже і на коліна нас клала за бандерів? То вам треба було це робити? — звернувся Янко до моєї вчительки. — Треба було, щоб вам тепер кістки у гробі переверталися?
— Лишіть, вуйку, — втрутилася я. — Коли б тепер були такі вчителі, як були у мене, тепер би також багато чого по-іншому було. А тоді час був такий, що нас усіх називали бандерами, убійниками, колаборантами, прислужниками. Господи праведний, ким лиш нас не називали?!
— А коли ти йшла сюди, той час там уже минув чи ще ні?
— Ще ні… — зітхнула я.
— А ти кажеш. Та за таку чорну неправду я сам би ішов у бандери! — не на жарт розійшовся Янко.
— Ой, звідси підете… — Якби він мав вуса, я би подумала, що мій давній друг усміхається в них.
— А ви приїхали з Великої України межи бандери, — розвернулася вуйкова душа до вчительчиної, — усе життя прожили межи бандерами, хату межи бандерами побудували руками бандерів, дітей межи ними вигодували і там лишили, і бандерівська земля вас поховала в собі. Ще й учні ваші бандерівські квіти на вашу могилку носять і служби у церкві за упокій наймають. То є у вас людська совість після такого?!
— Мене до вас у село прислали… — нарешті заговорила зніченим голосом моя колишня вчителька. — Нам так казали…
— Або ви самі не виділи, межи якими людьми живете! — начебто сплеснув руками вуйко. — Але ж вас силою ніхто не тримав межи тими ворогами!
— Мені було там добре, — признався жалісливий голос. — А час був такий, що треба було казати так, як треба було. А я вже вмерла, то й не знаю, як воно було насправді.
— Можна було казати, а можна було й мовчати… — озвався мій літній друг. — Ви ж їх рахунків і буквів учили, а не ґвери в руках тримати! Мене також до них прислали, як на заслання… І я замовк, але я писав листи цій дівчинці, коли вона пішла вчитися, аби вона життя розуміла, а ви її на коліна хотіли поставити… Знаєте, — м'яко закінчив він, — я вам не дорікаю, бо тут не варто, але, може, через таких, як ви, той час і не минув дотепер. І скільки людей повмирало, так і не дізнавшись правди. А гріх на душу взяли, як ви. Оце і все, що я хотів сказати…
Я замахала крилами у намаганні припинити безглузду тепер суперечку, але мені тут не дали заговорити.
…Летячи кудись далі й далі, я думала: чи не витурили мене за щось із цього саду, де я всіх упізнавала і з усіма мала про що говорити? Ні, я зовсім не мала наміру сперечатися. Я втратила цікавість до суперечки ще в житті. Але я хотіла розмови. Просто розмови і якогось добра чи бодай його літепла. А може, тут? У наступному саду? Якщо ще є такий.
Однак мій політ затягувався, і я усміхнулася: аеродроми, мабуть, не приймають, непосадочна погода на небесах. Але й землі вже не видно.