— Це нахабство — отак рости й валятися під ногами…
А Юрко Покальчук шкірився кутиками губ, прицмокуючи при цьому:
— О, yes, нахабство.
Ох, Юрку-Юрку, десь, може, і ти тут зараз працюєш для когось гідом, бо ти завжди був працьовитий…
А в цьому, одинадцятому саду, все було нахабним. Обіруч плюскотіли кольорові озера й фонтани, плавали якісь гонорові павичі чи індики, а з альтанок, розсипаних у зелені кучерявих плющів і виноградників, долинали тонкі голоси.
Однак за весь час перебування тут я не зустріла жодної душі. То хто ж тоді там говорить і лукаво сміється? Ангели самі з собою?! Чи ті альтанки — помешкання для вибраних і мічених?
Миколай випередив мій голос:
— Так, там ангели розмовляють з людьми, як ми з тобою.
— Про що вони говорять, коли вони все про нас знають? — здивувалася я.
— Хто про що… Однак ми теж не все знаємо. Бо ми колись були людьми, — майже напівшепотом проказав мені він, заводячи в маленьку сутінкову альтанку між густих виноградників і квітів.
— То ти людина?! Такий, як я? — моєму здивуванню не було меж.
— Ні, я ангел, — коротко відповів на це Миколай-Угодник і показав сідати на підлогу, вистелену килимами із квітів.
Тим часом мій ангел поставив переді мною амфору з амброзією, що розливала пахощі на всю альтанку, і сів навпроти, скинувши ризу. Він справді був молодий, здоровий і красивий, як звичайний чоловік, у штанях, схожих на джинсові, у білій безрукавці, з гладко зачесаним волоссям. Той чоловік дуже по-земному дивився на мене своїми ангельськими очима, і я готова була заприсягтися, що вони чорні, як терен чи пасльон.
— Ні, ти мені скажи, ти людина чи ангел у людській подобі?! Чи ти змій-спокусник, коли кажеш, що в одинадцятому саду є все? — не вгавала я.
— Я вже тобі сказав. У нашому саду нема неправди. Пий цю амброзію, Маріє, вона додає сили. Тут також треба мати силу.
— Навіщо?
Мій ангел мовчав.
— Навіщо? Адже тут усе діється поза моєю волею. Я тут безвольна. Я — наче закладена в небесний комп'ютер, який послідовно і точно виконує свою грандіозну програму. Ось тепер ця програма висвітила тебе. А потім… я не знаю, що буде потім. Цей комп'ютер звів мене ще не з усіма, з ким я хотіла побачитися тут, але…
— Але що? — перебив ангел.
— Але мені досить того, що я почула від вибраних тим комп'ютером.
— Хіба досить?
— Звичайно, в житті я так була обкладена випадковими, непотрібними та обтяжливими зустрічами і з'ясуванням стосунків, що мені цілком достатньо тут того, що я маю з чиєїсь вищої волі. Я вже все з'ясувала для себе за допомогою тої сили, що водила мене своїми садами. Мені навіть дивно, що минуло так мало часу тут, а я відкрила такі прості і зрозумілі істини, на які не вистачило мого життя там. Заради них багато хто добровільно відходив сюди. Мені лише жаль, що ця сила чи воля приходила так рідко в житті. Але тепер я цілком у тій волі. І сила мені, очевидно, вже не знадобиться.
— Все ж пий цю амброзію, — якось лукаво усміхнувся Миколай-Угодник. — Хтозна, чи твоя програма вже вичерпалася, чи ще ні…
— О, певно, що вичерпалася. Адже я в ангельському саду. Хіба тут є вищі сади?
— Є, — відповів мені просто ангел. — Але ніхто з нас там не був.
— Але ж ти ангел! Хіба ангелам не є доступне те, що недоступне нам, смертним?
— Яка ти нетерпляча… — зітхнув він. — Я ж казав тобі, що був таким, як усі. Я був людиною. А по смерті я став ангелом.
— А коли сталася твоя смерть?! І хто тебе призначив ангелом? Ти що, був геть зовсім безгрішний? То ти лиш мій ангел чи ти маєш ще підопічних? — засипала його запитаннями.
— Я не призначений. Я вибраний. Мене вибрано в хвилину твого народження, і я мав тільки тебе.
— А коли я тут, то ти тут також мій ангел?
— Ні. Вже ні. Ми з тобою тут рівні.
— Як це? Ти ж ангел, а я хто?
— Ми рівні з тобою, Маріє. Ми тепер душі. Безсмертні… А можливо, і ти станеш у якімсь часі чиєюсь охоронницею. Як знати?
— Ангелицею? Я?
— Ні, я не стверджую, я тільки припускаю. Тебе ж впущено до одинадцятого саду. Тобі дозволено, розумієш? А сюди впускають не всіх.
— А хіба це не ти впустив мене до свого саду? — здивувалася я неабияк.
— Ні. Я лише виконав волю вищого саду.
— Якого?
— Божественного… Але я не маю права про це говорити. Говорімо про щось інше.
— Я не думала, що в небі, чи у безсмерті, чи у смерті, чи як це називається, теж є заборони… Тепер я розумію, що тут на небесах чи в яких інших сферах, закони свого буття ви — творці і утримувачі цих садів — перенесли на земне життя. І ми, наївні, там утішалися, що саме тут, на небі, — вічний рай порівняно з нашим триванням там.