Я хотіла розплющити очі, щоб побачити, який він, той, що дихав приязню і любов'ю на мене.
Однак я не шкодувала, що не мала їх.
Радість не потребує очей.
Якби моя воля, я була би півжиття прожила із заплющеними очима, в темряві лагідних рук і палючих цілунків.
Але те, чого мені не вистачало там, я надолужувала в цю мить, коли солодке дихання уповивало мене безвольними пеленами могутнього чоловіка.
Могутнішого я ніколи не знала. Я чула, що він любить мене всією душею. О, він любив мене понад усе… Я тут була його нареченою, його дівчинкою і дитиною. Він тріпотливим диханням приміряв до моїх податливих крил фату.
І я попливла йому в руки — чиста, безвольна, легка, звільнена від забрал і шор, від страждань і самоз'їдання, — і нарешті вже не самотня.
Я хотіла віддатися йому. Без пристрасті — лише з ніжністю і послухом, підкоряючись його волі останньою пір'їною відродженої ним душі. Я хотіла висушити океани всіх своїх колишніх сліз і болю і сказати йому, що я нарешті щаслива.
Але за його брамою голосу уже не чутно нікому.
Дюссельдорф — Чернівці,
1995 рік