— Але тепер уже мене не боїшся?
— Не боюся. Лиш раз боялася…
— Коли?
— Коли вас привезли з Вижниці з моргу…
— То не мене, то моє тіло привезли, донцю, а я вже була тут… ні, я ще літала над вами і все знала. Ти так тоді плакала, що грішна душа моя почорніла ще сильніше, аніж петелька, на якій я повісилася.
— Ага… з переляку я втратила тоді мову, і друга моя бабка Гафія і бабка Настасія бігали до Івана Дмітрикового примовляти. Вони потім довго зливали воду з гашеними сірниками, поки минув мій страх, але я цілий день не заходила до хати, де лежало ваше тіло…
— …а коли зайшла, то поклала по обидва боки від мого лиця цвіт акації. Так мене й поховали з тим цвітом. Він часом мені дотепер тут пахне… А скільки тобі тепер років, дитинко? — придивлялася до мене.
— Багато. Але я молодша від вас.
— А мені було п'ятдесят. А твоїй мамі тоді було двадцять чотири.
— …А Дмитро Гуцуляк у селі казав, що то невістка вас повісила. Моя мама.
— У таку хвилину, грішний, сказав сам собі дурне і необдумане. А його зять якийсь час перед тобою прийшов сюди так само, як я, і вже тут назовсім.
— Боже! — скрикнула я вперше. — Такий світ великий, і стільки у нім душ умирає щохвилини, і геть усі сходяться сюди, то звідки ви знаєте про Гуцулякового зятя?!
— Ти помиляєшся, донцю. Сюди сходяться лиш такі, як я, — собою ж занапащені, чорні, але тут усе знають… те, що треба знати конче, знають. А інші вмерлі душі десь-інде. Декого з них сюди пускають на трохи, через те ми усі завжди коло брами: кожен чекає свого. Тепер ти ось прийшла до мене… А чого твоя мама не приходила? Чи ще гнівається на мене дотепер?
І знов защеміли усі надірвані краї моєї душі на згадку про маму.
— …Мама лишилася поки що там, на землі. Але вона би так само прийшла, — відповіла я бабці, — вона банувала і плакала за вами дуже і за одну ніч посивіла. Мама казала, що вони з татом були попереджені про нещастя, але вони не послухали і нічого не зробили, щоб з вами так не стало.
— Хто їх міг попередити, дитино, коли про це ніхто не знав, крім самої мене? — заперечила бабка.
— Хтось, певно, знав, бо спочатку грім у толоці убив телицю, потім вовки заїли двох овечок, потім порося, що його лиш купили на базарі і занесли в хату розігріти, прорвало мішок, ускочило в отвір із попелом в печі. Поки тато розібрав піч і дійшов до комина у стіні, порося вже було печене. То це хіба не знаки?! Не попередження? Усе діялося, як не перед добром.
— Не знаю… Не знаю, — зітхнула чорна душа близько від мене. — Твої тато з мамою нічим не завинили переді мною. Може, лиш дід завинив найбільше, але я вже забула то. Нема вже діда?
— Нема давно…
— А по моїй смерті ще женився? — Женився…
— А бук за хатою ще є?
— Бук є, а хати нема…
— А де ділася хата?
— Звезли в село.
— А що на місці старої хати в горах?
— Сіно робимо.
— 1 тепер живете в селі?
— В селі.
— А хата під бляхою?
— Під бляхою. Хата та, що була.
— І камінь з-перед порога ґанку звезли?
— Ні, камінь лишили. Він тепер також у кропиві.
— А червона гадина, що грілася на камені, а ти її гладила ручкою, не зійшла за вами в село?
— Ні, певно, і гадина лишилася… але як колись прийде до вас мама, не питайте її про гадюку, бо вона кожен раз плаче, коли згадує, як побачила мою маленьку ручку на гадючій голові.
— Твоя мама також кілька день не говорила по тому. Відняло їй бесіду від страху за дитину.
— Але вона не знала, що я щодня гралася з гадюкою і ні гадюка не боялася мене, ні я її.
— Не боялася, бо ти гадюкою була мічена ще до народження. Мама ходила важка тобою, коли гадина скочила їй на плече із сливки, а мама скрикнула: «Ой!» — і вхопилася пальцем за нижню губу. Там у тебе був біленький значок. Був?
— Був. І через те я завжди малювала губи.
— Е-е-е… Хто тебе мав любити, то мав любити зі всіма твоїми знаками. А мене ніхто ніколи не любив. І я боялася людей.
— Боялися людей?!
— Бо пам'ятала, як прийшли по войні вивозити наш хутір… Нас не забрали, бо всі на тиф були слабі. І дідо, і твій тато, і твій вуйко Петро. А інакше були би, як худобину, гнали крізь сніг. І десь у сибірах я також шукала би смереку, щоб стратитися.
— А вуйко Петро не встиг на ваш похорон.
— Ой, мій Петрусько… У таких світах був. Але, може, й добре, що не видів мене мертвою. Якби подумала була про Петруська, то хто знає, може, думка про Петруська спасла би мене… але ні, — заперечила сама собі бабця, — так було написано, і так сталося. Казала тобі: жінці не можна бути самотньою. Лиш про це ніхто не думає. А я тут мучуся між такими, як сама. Стільки біди є в житті у людей, що вони не витримують і йдуть сюди, а тут і так чорно від горя.
Вона довго мовчала, немов перебирала щось у пам'яті своєї душі. І, наче спроваджуючи мене за браму, запитала:
— А ти ще прийдеш до мене?
Я не встигла сказати їй «так», бо брама за мною зачинилася. І якось так дивно, що мені здалося — назовсім…
Нащо мене забрали, коли я хотіла говорити і слухати? Я б їй теж була дещо розказала. Мені ні з ким тут спілкуватися.
Коли там, у житті, я бувала самотньою і безголосою, і самотність ставала нестерпною, я підпирала голову руками і подумки говорила сама до себе, як до чужої людини. Я питала себе про щось і сама собі відповідала. Коли розмова ставала для мене важкою, я йшла пішки на дев'ятий поверх у будинку, в якому мешкала, і рахувала східці.
2… 4… 6… 8… 10… 28… 44… 72… 106… Я втомлювалася від одноманітної лічби, ставала край вулиці і дивилася на номери машин. У мене була бездоганна пам'ять на номери телефонів, машин і дні народження. Далекі люди, сідаючи за святкові столи, не знали, що я про них думаю. Молодшою я могла набрати телефон іменинника і наговорити йому купу несподівано приємних арештантів. Для більшості це було неочікувано, а через те приємно. Лиш раз, один раз після такого дзвінка, мене запитали, щоя хотіла. Коли я від когось чогось хотіла, я про це казала, дивлячись в очі і не вдаючись до словесних викрутасів.
Багато разів опісля той чоловік питав мене, чому я йому ніколи більше не дзвоню і не вітаю з днем народження.
— Бо я не пам'ятаю вашого дня, і мені тепер треба дивитися у записник, а я ніколи не вітаю із записника, — відповіла на те я.
Однак це таке дрібне тут, що я, повернувшись, прожила би зовсім інше життя… але як я його прожила би? І хто мені не давав жити по-іншому?
Тутя розуміла, що зі мною прийшли сюди всі мої рудименти й атавізми — і жодна сила не могла їх відібрати. Хоч із мене все життя намагалися зробити зомбі, там їм не вдалося позбавити мою душу залишків того, що дедалі втрачало ціну і ставало майже екзотичним.
Іноді я думала, що коли б душа, як тіло, могла дивитися в дзеркало, вона б щоразу жахалася, бачачи, як старіє в ній радість, вкривається зморшками чуйність, береться сивиною любов, лущиться ніжність і випаровується доброта.
Але хто міг поставити перед душею таке дзеркало, крім самого себе? А в самодіяльному дзеркалі все викривлено наперед. Через те воно ставало непотрібним, і десь припадали порохами наші правдиві дзеркала, а ми дивилися в якісь інші, і вони нас заспокоювали чи дратували, і ставали невигідними, і ми вже не дивилися в жодні дзеркала, окрім дзеркал рідних і коханих облич, шукаючи в них того, чого не могли дати скляні.
…ХТОСЬ, МАБУТЬ, і тут, за другим кругом чи другим садом, диктував мені думки і шлях, бо довкіл запахло воском, і якісь далекі звуки дуже печальної музики почали долинати звідусіль; вони пливли, як похоронний марш, моторошно пестячи шкіру і начебто піднімаючи волосся.
Але шкіри не було, волосся також. Лише щось морозило душу.
І я зрозуміла, що мене чекає нове випробування в прозорості саду чи в темені круга.
— Сад восьмий, — знову сказав чийсь голос, і я влетіла, начебто в сонце.
Там легко й радісно розливався день. Він лився, як світло, як вода, поблискуючи чи то снігом, чи рибою, що мерехтіли переді мною, враженою, не даючи розгледіти себе; то нагадувало танок чи заметіль, і воно було красивим і чистим; воно кружляло, мінилося і облітало так, немовби раділо зустрічі зі мною.