Якось я розговорився з Нормаденом про Енді.
— Добрий хлопак, — сказав Вождь. Розібрати, що він говорить, було важко, бо в нього була заяча губа й вовча паща, слова виливалися потоком каші. — Мені там добре було. Він не знущався. Але й не хтів, шоб я там був. Я це бачив. — Промовисте знизування плечима. — Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Там такий протяг сильний, у тій камері. Холодно весь час. Він нікому не давав чіпати свої речі. Але це нічого. Хороший хлопець, ніколи не знущався. Але тягне сильно.
Якщо пам’ять мене не зраджує, Рита Гейворт провисіла в камері Енді до п’ятдесят п’ятого. Потім її замінила Мерилін Монро та її фотка з фільму «Сверблячка сьомого року» — той знаменитий кадр, де вона стоїть над вентиляційною решіткою метро, а тепле повітря роздмухує їй спідничку. Мерилін трималася до шістдесятого й була вже добряче пошматована по краях, а потім Енді замінив її на Джейн Менсфілд. Але Джейн виявилася (даруйте на слові) фригідною, і вже за рік їй на зміну прийшла одна англійська актрисуля (може, Гейзел Корт її звали, точно не скажу). Шістдесят шостого й та зійшла зі стіни, а на рекордні шість років ангажемент у камері Енді здобула Ракел Велч. На останньому плакаті, що там висів, була гарненька співачка кантрі-року, яку звали Лінда Ронстадт.
Якось я спитав, що для нього означають ці плакати. Енді глянув на мене дивно, зачудовано.
— Та, певно, те саме, що й для всіх, хто тут сидить. Свободу. Ти дивишся на цих вродливих жінок і відчуваєш, ніби можеш… ну, не зовсім можеш, але ніби можеш… ступити крок і стати там, поряд із ними. Бути вільним. Мабуть, тому найбільше мені завжди подобалася Ракел Велч. Річ була не лише в ній. Насправді важливим був пляж, на якому вона стояла. То було наче десь у Мексиці. У тихій і спокійній місцині, де людина може слухати свої думки. Реде, ти ніколи не помічав за собою, що якась картинка збуджує почуття?
Я відповів, що ніколи про це не задумувався.
— Може, настане день, і ти зрозумієш, що я маю на увазі, — сказав мені тоді Енді. І, як виявилося, мав рацію. Минуло багато років, і я чудово зрозумів, що він мав на увазі… а коли це сталося, то найперше я подумав про Нормадена і про те, як він казав, що в Енді в камері завжди було холодно.
Наприкінці березня — на початку квітня шістдесят третього з Енді сталося дещо жахливе. Я вже вам казав, що він мав у собі те, чого більшості ув’язнених (у тім числі й мені) бракує. Можете назвати це незворушністю чи відчуттям душевного спокою, або навіть постійною та непохитною вірою в те, що рано чи пізно настане день, коли цей довжелезний кошмар закінчиться. Хоч би як вам забажалося це назвати, Енді Дюфрейн завше зберігав спокій і зосередженість.
У ньому не було ні краплини того похмурого відчаю, який із часом охоплює більшість довічників. Відчути запах безнадії у випадку з Енді вам би не вдалося нізащо. Аж до кінця тієї зими шістдесят третього.
На той час у нас був новий начальник, звали його Семюел Нортон. Сімейка Мезер, Коттон та Інкрис[24], почувалися б поряд із ним як удома. Наскільки мені відомо, ніхто й ніколи не бачив, щоб Сем Нортон усміхався. У нього був значок почесного баптиста з адвентистської церкви Еліота. Ставши на чолі нашої щасливої родини, він запровадив своє головне нововведення — кожному новоспеченому в’язню вручати примірник Нового Заповіту. Ще в нього на столі стояла маленька пластинка з тикового дерева, на якій золотими літерами було вирізьблено: «ХРИСТОС — МІЙ СПАСИТЕЛЬ». А на стіні висіло гаптування його дружини: «ЙОГО СУД ГРЯДЕ, І ДО НЬОГО ВЖЕ БЛИЗЬКО». Але нам, в’язням, це було фіолетово. За нашими відчуттями, суд уже відбувся, і, як і всі решта, ми б охоче засвідчили, що скелі не поспадали на нас і сухі дерева не дали прихистку. Для кожного випадку в нього була напоготові цитата з Біблії, у цього містера Сема Нортона, а коли вам у житті попадеться така людина, то моя вам порада: усміхайтесь якнайширше й обома долонями затуляйте яйця.
Випадків потрапляння в лазарет стало менше, ніж у часи Ґреґа Стаммаса, і, наскільки мені відомо, похорони в місячному сяйві враз припинилися. Але зрозумійте правильно: це не значить, що Нортон не був прихильником покарань. В одиночках завжди вистачало народу. У людей випадали зуби — не від побиття, а від харчування хлібом і водою. Таку дієту називали «злаково-зубодробильною», в’язні казали щось типу: «А мене оце, мужики, Сем Нортон на дієті тримає, злаково-зубодробильній».
24
Мезер Інкрис (1639—1723), Мезер Коттон (1663—1728) — батько та син, американські пуританські проповідники, релігійні моралісти, що справили великий вплив на американську політичну думку XVII століття.