А тоді одного дня він пішов у бібліотеку і злив Енді Дюфрейну отакенну гору інформації. І вперше та востаннє (принаймні відтоді, як він підійшов до мене з питанням про плакат із Ритою Гейворт, шаріючись, наче малий, що купує першу в житті пачку «Троянів»), Енді втратив незворушність… тільки цього разу він геть засипався.
Я побачив його того дня трохи згодом, і вигляд у нього був, як у того, хто наступив на робочий край граблів і добряче гахнув собі між очей. Руки в нього трусились. Коли я до нього заговорив, він не відповів. Ще до кінця дня він перетер із Біллі Генлоном, головним вертухаєм, і наступного дня забив стрілу з начальником Нортоном. Пізніше він розказував мені, що тієї ночі не склепив повік. Просто лежав і слухав, як за вікном вистогнує холодний зимовий вітер, раз по раз проводжав поглядом промінь прожектора, який креслив довгі рухливі тіні на бетонних стінах клітки, яку він звав домом, відколи Гаррі Трумен був президентом[27], і намагався все обдумати. Він сказав мені, що Томмі наче витяг ключ, який підходив до клітки в глибині його свідомості, клітки, дуже схожої на його власну камеру. Та замість людини в ній сидів тигр, і того тигра звали Надія. Вільямс витяг ключ, що відмикав клітку, і хоч-не-хоч, а тигр вирвався на волю, і тепер блукав у нього в голові.
Чотири роки перед тим Томмі Вільямса заарештували в Род-Айленді, злапали за кермом краденої тачки, у якій було повно вкраденого краму. Томмі здав свого спільника, прокурор за співпрацю просив про м’якше покарання, і Томмі його отримав. Від двох до чотирьох, в ув’язненні. Через одинадцять місяців після того, як він почав мотати свій строк, його співкамернику підфартило дістати квиток на волю, а до Томмі підселили нового. Елвуд Блетч його звали. Блетча взяли за збройне пограбування й засудили на термін від шести до дванадцяти.
— Я такого нервовохворого чувака ще ніколи не бачив, — ділився зі мною Томмі. — Таким не варто й потикатися в грабіжники. Особливо зі стволом. Трохи десь щось зашурхотить, і він підстрибує до стелі… а на землю опускається стріляючи, швидше за все. Якось уночі він мене мало не задушив, бо десь далі по коридору якийсь поц лупив по ґратах жерстяним кухлем.
Я з ним сім місяців одсидів, а тоді мене випустили. Ну, розумієш, я відмотав і вийшов на перерву. Щоб ми з ним базікали, не скажу, бо з Елом Блетчем розмову не провадять. Він провадить її з вами. Він патякав без угаву. Ніколи не затикався. Як ти хочеш вставити слово, він одразу грозить тобі кулаком і підкочує очі. Коли він таке робив, мене аж тіпало. Він був здоровенний, мов бик, високий, майже лисий, ще й ті зелені очиська зиркали з западин. Боже. Хоч би я більше ніколи його не бачив.
Щоночі він наче у триндливий запій ішов. Де він ріс, із яких притулків здриснув, де й ким працював, яких бабів трахав, скільки підпільних казино обчистив. А я просто йому не заважав. Морда в мене не те щоб дуже, ну, але все одно не хотілося, щоб її розфігачили.
Мені він сказав, що бомбанув більше двохсот точок. Повірити в це мені було важко, бо він злітав у повітря, наче феєрверк, щоразу, як хтось голосно пердне, але він клявся, що так і було. А тепер… Реде, послухай мене. Я знаю, що мужики часом плетуть усякі вигадки, як про щось узнають. Але мені врізалося в пам’ять: ще до того, як почув про того гольфера Квентина, я подумав, що якби в мій будинок вдерся Ел Блетч і я про це згодом взнав, то вважав би себе найщасливішим задрипанцем з усіх, кому пощастило жити далі. Можеш собі уявити його в спальні якоїсь дамочки? Він стоїть перебирає її скриньку з цяцьками, і тут вона кашляє уві сні чи перевертається на другий бік? Мені про таке навіть подумати страшно, мороз пробирає. Іменем матері клянусь.
Він розказував, що і людей вбивав. Людей, які його зайобували. Принаймні так він казав. І я йому повірив. Бо він був схожий на того, хто може когось мочканути. Просто він, курва, вічно був заведений! Як волина зі спиляним ударником. Знав я одного кента, у нього був поліцейський «сміт-енд-вессон» зі спиляним ударником. Він ні на хріна не годився, ну, хіба що потріпатися про нього можна було. У тому револьвері спусковий механізм приводився в дію так легко, що він би вистрілив, якби цей кент, Джонні Каллаген, так його звали, якби він увімкнув свій грамофон на повну котушку й поклав його на гучномовець. Отакий був і Ел Блетч. Краще я його описати не можу. І нітрохи не сумніваюся, що він прикінчив двійко-трійко людей.
І якось уночі, просто аби щось сказати, я такий питаю: «І кого ж ти вбив?» Ну, жартома, розумієш. А він сміється й каже: «У Мені один строк мотає за тих двох, кого я замочив. Був там один такий і жінка того лоха, який відбуває. Я саме їхню хату перетрушував, а той недоносок почав мене зайобувати».