— Заберіть його звідси! — заверещав начальник Нортон, а я так реготав, що навіть не розумів, кого він має на увазі: мене чи Тремонта. Я просто сміявся, дриґав ногами, притримував живіт. Я не зміг би припинити, навіть якби Нортон пригрозив, що застрелить мене на місці. — Заберіть його ГЕТЬ!
Що ж, друзяки й сусіди, піти довелося мені. Прямцем униз, у карцер, де я й пронидів наступні п’ятнадцять діб. Довгенько. Але час від часу я згадував бідолашного старого не-надто-розумного Рорі Тремонта, котрий волав: «От лайно це лайно», — а потім думав про те, як Енді Дюфрейн прямує на південь у власному авто, вбраний у вишуканий костюм, і не міг стримати сміху. Ті п’ятнадцять діб в одиночці я провів, практично стоячи на вухах. Може, тому що якась частина мене була з Енді Дюфрейном. Енді Дюфрейном, який вимастився в лайні та вийшов з іншого боку чистим. Енді Дюфрейном, який прямував у бік Тихого океану.
Про решту всього, що сталося того вечора, я дізнавався від півдюжини джерел, хоча дізнаватися там особливо не було чого. Напевно, Рорі Тремонт після того, як вивалив обід і вечерю, вирішив, що втрачати йому все одно нічого, і поповз далі. Впасти в шахту між внутрішнім і зовнішнім сегментами стіни тюремного блока йому не загрожувало — вона була така вузька, що Тремонту довелося протискатися вниз. Згодом він розказував, що не міг вдихнути на повні груди, тому дихав потроху, а ще відчув, що таке бути похованим живцем.
На дні шахти він побачив велику каналізаційну трубу, під’єднану до чотирнадцяти туалетів у блоці номер п’ять. То була керамічна труба, яку проклали там тридцять три роки тому, і вона була розбита. Біля дірки із зазубленими краями Тремонт знайшов скельний молоток Енді.
Енді вибрався на свободу, але це було нелегко.
Труба була ще вужча, ніж шахта, якою щойно спустився Тремонт, — два фути в діаметрі. Рорі Тремонт у неї не поліз, і, наскільки мені відомо, ніхто інший теж. Бо проповзти нею — то, либонь, було щось збіса неймовірне. Поки Тремонт оглядав діру й скельний молоток, із труби вискочив пацючара — завбільшки з цуцика кокер-спаніеля. Тремонт притьмом видряпався назад у камеру Енді. Чисто тобі мавпа по жердині.
Енді проліз у ту трубу. Може, він знав, що відходи з неї витікають у струмок на болотистому західному боці, за п’ятсот ярдів поза стінами в’язниці. Думаю, знав. План тюрми не був засекречений, й Енді, напевно, якось примудрився на нього глянути. Він був мужик доскіпливий, мусив знати чи довідатися, що каналізаційна труба, яка виходила з блока номер п’ять, була останньою в Шоушенку, не під’єднана до нової каналізації, а ще мусив знати, що або він тікає до середини сімдесят п’ятого, або не тікає взагалі, бо в серпні цей корпус також мали під’єднати до нової каналізації.
П’ятсот ярдів. Довжина п’яти футбольних полів. Замалим не миля. Він проповз цю відстань, може, тримаючи в руці маленький ліхтарик-олівець, а може, усього-на-всього коробку сірників. Проповз крізь гидь нечистот, яку я ні уявити не можу, ні уявляти не хочу. Може, щури тікали навсібіч у нього під носом, а може, кидалися на нього, як це часом роблять такі тварюки, коли достатньо знахабніють у темряві. Напевно, у трубі було простору рівно стільки, щоб він міг ворушити плечима й повзти, а в місцях, де вона з’єднувалася, мусив проштовхуватися. Якби на його місці був я, то вже разів десять би з глузду з’їхав від клаустрофобії. Але він витримав.
На дальньому кінці труби знайшли брудні відбитки взуття, що вели від млявого загидженого струмка, у який впадала труба. А за дві милі звідти пошуковий загін натрапив на тюремну робу. Було це вже через день.
Газети здійняли великий галас, як ви розумієте, але в радіусі п’ятнадцяти миль від тюрми ніхто не заявив про крадіжку машини, одягу чи про голого чоловіка, що брів у місячному сяйві. На фермі жоден собака не гавкнув. Енді вийшов крізь каналізаційну трубу і, як димок, розчинився в повітрі.
Але зуб даю, що розчинився він у напрямку Бакстона.
Через три місяці після того пам’ятного дня начальник Нортон звільнився. Із превеликою втіхою повідомляю, що всередині в нього щось надломилося. Його хода перестала бути пружною. Останнього дня на роботі він човгав ногами, похиливши голову, наче старий арештант, що шкандибає в лазарет по кодеїнові пігулки. Його місце посів Ґоньяр. І це, певно, був для Нортона найпідліший удар. Наскільки я знаю, Сем Нортон і досі в Еліоті, щонеділі відвідує службу в баптистській церкві й ніяк не може втямити, як це Енді Дюфрейну вдалося його обставити.
А я б йому сказав. Відповідь на це запитання проста, як двері. Декому це дано, Семе. А декому — не дано, і не буде дано ніколи.