Енді не зірвався з котушок, коли потрапив у Шенк тисяча дев’ятсот сорок восьмого, але не подумайте, що він не відчував нічого подібного. Він, може, впритул підійшов до божевілля. Багато хто запливає за той край і не повертається. Колишнє життя полетіло за вітром, не встиг ти й оком змигнути, попереду нічого, крім непевного нічного страхіття. Довгий сезон у пеклі.
То що ж він зробив, спитаю я у вас? Він відчайдушно шукав, на чому б міг залипнути його непогамовний розум. Ага, способів чимось себе зайняти існує ціла купа, навіть у тюрмі. Схоже, у тому, що стосується розмаїття, людський розум має нескінченну кількість можливостей. Я вам розказував про скульптора й «Три пори життя Ісусового». А були ще нумізмати, у яких рано чи пізно тирили колекцію, колекціонери марок, один хлоп збирав листівки з тридцяти п’яти різних країн — і, скажу я вам, цілком міг погасити вам кулаком світло, якби зловив на тому, як ви лапаєте його листівки.
Енді зацікавився камінням. І стінами своєї камери.
Думаю, спочатку він збирався всього-на-всього надряпати свої ініціали на стіні, де невдовзі висітиме плакат з Ритою Гейворт. Ініціали, а ще, може, кілька рядків з якогось вірша. А натомість побачив, який навдивовижу м’який той бетон. Може, почав нашкрябувати свої ініціали, і від стіни відвалився чималий шматок. Так і бачу, як він лежить на шконці й дивиться на уламок бетону, задумливо крутить його в руках. Ти забуваєш про те, що замість життя тепер самі руїни, забуваєш, що тебе завезло в цю тюрягу на вантажному поїзді непрухи. Забуваєш про все це й дивишся на уламок бетону.
Через кілька місяців він, напевно, вирішив, що цікаво буде глянути, яку порцію стіни вдалося б вийняти. Але не можна ж отак просто взяти й почати довбати стіну, а тоді, коли до тебе завітає щотижнева інспекція (або позаплановий шмон, під час якого завжди знаходять цікавенькі нички у вигляді бухла, наркоти, порнокартинок і зброї), сказати наглядачеві: «Оце? Та то я просто дірку в стіні камері видлубую. Нема про що хвилюватися, друже мій».
Ні, так Енді сказати не міг. Тому прийшов до мене й спитав, чи не дістану я йому плакат із Ритою Гейворт. Не маленький, а великий.
І, звісно, у нього був скельний молоток. Пам’ятаю, як подумав, коли роздобував йому це знаряддя в далекому сорок восьмому, що людині знадобилося б років шістсот, щоб цим молотком прорити хід під стіною. Щира правда. Однак Енді пробив саму стіну. Та хоч той бетон і був м’яким, йому все одно знадобилося два скельні молотки й двадцять сім років, щоб крізь чотири фути її товщі могло протиснутись його худе тіло.
Авжеж, більшу частину одного з тих років він згаяв через Нормадена, а працювати міг лише вночі, переважно пізно вночі, коли майже всі спали — включно з наглядачами нічної зміни. Але підозрюю, що найбільше його сповільнювало те, що витягнутих шматків стіни треба було якось позбуватися. Приглушити стук молотка він міг, обгорнувши голівку полірувальною шматою, але що робити з розкришеним бетоном та його кавалками, що вивалювалися зі стіни?
Думаю, він дрібнив кавалки на маленькі шматочки та…
На згадку мені спала одна неділя, після того, як я приніс йому скельний молоток. Пам’ятаю, я дивився, як він іде через подвір’я, із розпухлим від нещодавнього раунду з сестричками обличчям. На моїх очах він нахилився, підняв камінець… і той зник у нього в рукаві. Внутрішня кишеня в рукаві — давній в’язничний трюк. Усередині на рукаві чи на холоші штанів унизу. І є в мене ще один спогад, невитравний, однак нечіткий, бо я це, мабуть, бачив не раз. У цьому спогаді Енді Дюфрейн перетинає прогулянкове подвір’я жаркої літньої днини, а повітря зовсім нерухоме. А проте… біля ніг Енді Дюфрейна гуляє якийсь вітерець і роздмухує пісок.
Отож, мабуть, у нього в штанах нижче колін були вшиті накладки. Засипаєш у таємні кишені крихти стіни й гуляєш собі, засунувши руки в кишені. А коли бачиш, що ніхто на тебе не дивиться, трохи підсмикуєш кишені. Вони, ясний пень, з’єднані з накладками мотузкою чи міцною ниткою. Пісок сиплеться по холоші, а ти йдеш. До цих хитрощів вдавалися військовополонені у Другу світову, коли пробували втекти.
Минали роки, й Енді жменька за жменькою виносив свою стіну на прогулянкове подвір’я. Він грав у гру з керівниками закладу, які зміняли один одного, а вони думали, що це заради того, щоб зберегти й розширити бібліотеку. Я не сумніваюся, що й заради цього теж, але насамперед Енді хотів, щоб у камеру номер чотирнадцять блока номер п’ять нікого не підселяли.
Навряд чи він (принаймні попервах) плекав реальні плани чи надії втекти. Імовірно, він припустив, що стіна — десять футів суцільного бетону, тому, навіть якщо йому вдасться пробити її всю, він вийде над прогулянковим подвір’ям на висоті тридцяти футів. Але я ж кажу, навряд чи він дуже переймався тим, куди вийде. Міркувати він міг таким чином: «Кожні сім років чи десь так я просуваюся на один фут. Щоб пробитися крізь цю стіну, мені знадобиться сімдесят років. Тобто на той час мені вже буде сто сім».