Ось і вся історія. Я радий, що її переповів, хай навіть у ній трохи чогось бракує і деякі спогади, що їх олівець підняв на поверхню (як та галузка, що збурює річковий намул), викликають у мене смуток і змушують почуватися ще старішим, ніж я є. Дякую, що послухали. А ще… Енді, якщо ти справді десь там, у Мексиці (а я думаю, що ти там), подивися за мене на зірки одразу після того, як сонце сяде, і торкнися піску, і поброди у воді, і відчуй себе вільним.
Не думав я, що до цієї оповіді ще коли-небудь доведеться повернутися. Але ось він я, сиджу за столом, а переді мною — згорнуті аркуші з замусоленими краями. А я планую дописати ще три-чотири сторінки, уже в новісінькому блокноті. У блокноті, який я купив у крамниці — просто зайшов у крамницю на Конгрес-стрит у Портленді й купив.
Я думав, що поставив крапку у своїй історії у в’язничній камері Шоушенку того похмурого січневого дня сімдесят шостого. А тепер кінець червня сімдесят сьомого, я сиджу в тісному дешевому номері готелю «Брюстер» у Портленді й дописую її.
У відчинене вікно вдирається шум транспорту — приголомшливо гучний, захопливий і загрозливий. Мені весь час доводиться озиратися через плече на вікно й переконувати себе, що на ньому нема ґрат. Я погано сплю вночі, бо ліжко в цьому номері, таке ж дешеве, як і сам номер, видається занадто великим і розкішним. Підкидаюся в ньому щоранку рівно о шостій тридцять, розгублений і наляканий. Мені сняться кошмари. І не відпускає це шалене відчуття вільного падіння. Жахливе та п’янке водночас.
Що сталося в моєму житті? А ви ще не здогадалися? Мене випустили, умовно-достроково. Через тридцять вісім років рутинних слухань і рутинних деталей (за ті тридцять вісім років на мені поставили хрест три адвокати) моє УДЗ нарешті схвалили. Напевно, комісія вирішила, що у свої п’ятдесят вісім літ я вже достатньо виснажений і не становитиму загрози для суспільства.
Документ, який ви щойно прочитали, я хотів був спалити. Бо ж тих, кого випускають за УДЗ, шмонають не менш прискіпливо, ніж «свіжачків». А мої «мемуари», окрім достатньої кількості динаміту, щоб забезпечити мені швидкий розворот на сто вісімдесят градусів і ще шість-вісім років за ґратами, містили ще дещо важливе: назву містечка, де осів Енді Дюфрейн. Мексиканська поліція охоче співпрацює з американською, і я не хотів, щоб моя свобода (чи небажання знищити історію, над якою я так довго й завзято трудився) коштувала Енді його свободи.
А тоді я згадав, як Енді в тисяча дев’ятсот сорок восьмому проніс у тюрму п’ятсот доларів. І так само виніс із тюрми свою історію про нього. Щоб убезпечитися, ретельно переписав кожну сторінку, де згадувалася назва Зихуатанехо. Якби папірці знайшли під час «зовнішнього обшуку», як це називають у Шенку, мене б розвернули на сто вісімдесят… зате лягаві шукали б Енді в Перу, у приморському містечку Лас-Інтрудрес.
Комісія з УДЗ знайшла мені роботу «асистентом на складі» у великому «Фудвей-маркеті» у торговельному центрі «Спрус-мол», що в Південному Портленді. Тобто став я ще одним пристаркуватим пакувальником. Пакувальники, знаєте, бувають двох видів: старі й молоді. Ні на тих, ні на тих ніхто ніколи не дивиться. Якщо ви колись скуповувалися у «Фудвеї» «Спрус-молу», то я міг підносити вам пакети до машини… але скуповуватися там ви мали в березні-квітні сімдесят сьомого, бо саме стільки я там пропрацював.
Попервах я думав, що не вийде в мене жити на волі. Я вже описував тюремне суспільство як зовнішній світ у мініатюрі, одначе гадки не мав, у якому темпі всі рухаються на волі, з якою швидкістю люди рухаються. Вони навіть говорять швидше. І гучніше.
І то було найважче з усього, до чого я мусив пристосуватися. Я й досі до цього не звик… навіть близько не звик. От, наприклад, жінки. Сорок років я ледве усвідомлював, що вони — це половина людської раси, аж тут зненацька виявилося, що я працюю в магазині, де їх повно-повнісінько. Старі жінки, вагітні жінки у футболках зі стрілками, що вказують вниз, і написами «ТУТ ДИТЯТКО», худорляві жінки, у яких соски стирчать під футболками (у ті часи, коли мене посадили, жінку за такий вигляд могли заарештувати, а потім перевірити, чи в неї з головою все в порядку), — жінки всіх форм і розмірів. Я весь час ходив з напівстояком і кляв себе за те, що я брудний старий шкарбан.
Ходити в туалет, от у чому ще була заковика. Коли мені треба було піти (а поклик завжди виникав на двадцять п’ятій хвилині кожної години), я мусив боротися з майже всесильною потребою відпроситися в начальника. Знати, що я можу просто піти й зробити це в цьому сліпучо-яскравому вільному світі, — це одне, а пристосуватися всередині до цього знаття після всіх тих років, коли я мусив спитатися дозволу в найближчого вертухая, інакше ризикував на два дні загриміти в карцер за недогляд… то вже щось інше.