Досі всміхаючись, Тод натиснув на кнопку дзвінка.
Десь у надрах будиночка пролунало ледь чутне бренькання. Тод відпустив ґудзик дзвінка й схилив голову трохи набік, дослухаючись, чи не почуються за дверима кроки. Але їх не було. Тод глянув на свій годинник «таймекс» (винагорода за продаж персоналізованих листівок) і побачив, що вже двадцять хвилин по десятій. Чоловік мав уже встати. Сам Тод прокидався щонайпізніше о пів на восьму, навіть під час літніх канікул. Хто рано встає, той багато встигає.
Ще тридцять секунд він дослухався, а коли з будинку не пролунало ні шереху, навалився на дзвінок усією вагою тіла й не відпускав, стежачи за секундною стрілкою «таймекса». Рівно на сімдесят першій секунді за дверима нарешті почулося човгання кроків. Капці, зробив він дедуктивний висновок із м’якого «шух-шух». Тод обожнював дедукцію і плекав амбітні надії стати, коли виросте, приватним детективом.
— Та йду я! Йду! — пробурчав чоловік, який видавав себе за Артура Денкера. — Іду! Не тисніть! Зараз відчиню!
Тод відпустив ґудзик дзвінка. Глянув на пучку пальця. На ній відбилося маленьке червоне кружальце.
Із протилежного боку дверей без віконця загримотіли ланцюжок і засувка. Двері відчинилися.
На порозі стояв старий згорблений чоловік у купальному халаті й дивився на Тода крізь сітку. Між пальців смалилася цигарка. Тод подумав, що цей дідуган схожий на покруч Альберта Ейнштейна та Бориса Карлоффа[47]. Його довге сиве волосся вже набувало неприємного жовтавого відтінку (нікотину, а не слонової кістки). Набурмосене, пооране зморшками обличчя спухло від сну, і Тод несхвально відзначив про себе, що за останні кілька днів чоловік ні разу не голився. Тодів батько любив повторювати: «Поголишся чисто — і ранок засяє». Тодів батько голився щодня, байдуже, треба було йому йти на роботу чи ні.
На Тода дивилися сторожкі, проте глибоко запалі очі, а в білках квітнули червоні прожилки капілярів. Тод відчув укол глибокого розчарування. Цей чоловік, справді, дещо скидався на Альберта Ейнштейна і ще трохи — на Бориса Карлоффа, але тієї миті найбільше нагадував одного з тих зачучверених старих п’яничок, що валандаються на сортувальних залізничних станціях.
Але, звісно, нагадав собі Тод, цей дядько щойно прокинувся. До цього дня він багато разів бачив Денкера (хоча завше дбав про те, аби Денкер не побачив його, ні-ні, нізащо у світі). У люди той виходив у дуже елегантному вигляді — офіцер у відставці до мозку кісток, можна сказати. Хоча, якщо у статтях, які Тод читав у бібліотеці, правильно вказали дату його народження, то йому вже стукнуло сімдесят шість. У ті дні, коли Тод тінню ходив за Денкером до крамниці «Шопрайт», де той скуповувався, чи їздив на автобусі в один із трьох міських кінотеатрів (автомобіля в Денкера не було), він завжди, навіть у спеку, був убраний в один із чотирьох охайних костюмів. Якщо погода загрожувала дощем, він брав із собою парасольку й ніс її під пахвою, ніби офіцерський стек. Деколи на ньому був м’який фетровий капелюх. І при всіх тих оказіях, коли Денкер виходив у світ, він завжди був охайно поголений, із ретельно підстриженими сивими вусами (їх він відростив, щоб приховували неправильно прооперовану заячу губу).
— Хлопець, — промовив він. Хрипким та сонним голосом. І знову Тод відчув укол розчарування — побачивши, який вицвілий і благенький у нього халат. Один заокруглений край комірця піднявся й під п’яним кутом прихилився до морхлої старечої шиї. На лівій вилозі квітнула пляма — може, від чилі чи соусу для стейків «А-1». А ще задушливо тхнуло цигарками та перегаром.
— Хлопець, — повторив дід. — Хлопче, мені нічого не треба. Почитай табличку. Читати вмієш? Звісно, умієш. Усі американські хлопчики вміють читати. Хлопче, не набридай. Вдалого дня.
Двері почали зачинятися.
Я міг облишити це все ще там, на порозі, подумає Тод вже значно пізніше, лежачи в своєму ліжку якось уночі, коли кудись втече сон. Вирішальну роль могло відіграти розчарування від того, що вперше побачив цього чоловіка зблизька, коли його світське обличчя, так би мовити, висіло в шафі, разом із парасолькою та фетровим капелюхом. Усе могло закінчитися тієї ж миті. Ледь чутне байдуже клацання засувки, мов ножиці, відітнуло б усе, що сталося пізніше. Але, як зауважив сам цей чоловік, Тод був американським хлопчиком, і його вчили, що наполегливість — це чеснота.
— Містере Дюссандер, не забудьте забрати газету, — сказав Тод, чемно простягаючи йому «Таймс».
Двері застигли за кілька дюймів від одвірка. Обличчя Курта Дюссандера напружилося. Та одна мить — і цей сторожкий вираз уже зник. Здавалося, до того виразу домішувалася й дрібка страху. Він опанував себе одразу, це добре, але вже втретє Тод відчув розчарування. Від Дюссандера він сподівався не просто хорошого рівня гри. Він сподівався найвищого пілотажу.
47
Сценічне ім’я Вільяма Генрі Прата (1887—1969), британського актора, найбільш відомого за роллю монстра Франкенштейна.