— Так.
— І знову ж таки, дуже зручно, правда?
У цьому місці, як повідомили газети, Енді продемонстрував одну з небагатьох емоційних реакцій, які дозволяв собі за всі шість тижнів, поки тривав судовий процес. Ледь помітна гірка посмішка на мить змінила вираз його обличчя.
— Сер, оскільки я не скоював цього злочину й оскільки я кажу правду про те, що викинув револьвер у річку за день до того, як цей злочин було скоєно, то мені видається рішуче незручним той факт, що револьвера так і не знайшли.
Ще два дні прокурор бомбардував його запитаннями. Він знову зачитав Енді свідчення продавця зі «Зручних покупок» про кухонні рушники. Енді повторив, що не пам’ятає, щоб їх купував, але визнав: так само він не пам’ятав, що не купував їх.
«Чи правда, що на початку тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого Енді та Лінда Дюфрейни оформили спільний страховий поліс?»
«Так, то була правда».
«І в разі, якби Енді виправдали, чи ж не правда, що він мав право на п’ятдесят тисяч доларів прибутку?»
«Правда».
«І чи не правда, що до будинку Ґлена Квентина він поїхав, виношуючи в думках убивство, і чи не правда також, що вбивство це він скоїв двічі?»
«Ні, то була не правда».
«А тоді що, на його думку, сталося, якщо ознак пограбування не було жодних?»
«Я не можу цього знати, сер», — тихо відказав Енді.
О першій години однієї сніжної середи присяжні пішли на обговорення. А повернулися аж о пів на четверту. Пристав сказав, що вони б і раніше прийшли, якби їм не закортіло порозкошувати на вечерю курятиною від ресторану «Бентліз» (коштом округу). Вони визнали його винним, і, їй-богу, якби в штаті Мен діяла смертна кара, він теліпався б у зашморгу ще до того, як із землі виткнулися перші весняні крокуси.
Тоді в суді прокурор спитав, що, на його думку, сталося. Енді не відповів. Але здогад у нього був, і якось пізно ввечері тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого я його з Енді витягнув. Сім років у нас пішло на те, щоб перейти від поверхового знайомства до порівняно тісної дружби, але тільки в шістдесятому я відчув, що ми справді близькі, і, напевно, я був єдиний, кого він за все життя до себе так близько підпустив. Як довічники ми від початку до кінця сиділи в одному тюремному блоці, тільки я через півкоридору від нього.
— На мою думку? — Він невесело розсміявся. — На мою думку, тієї ночі в повітрі зібралася критична маса невезіння. Стільки нещасливих збігів на такий короткий час нечасто випадає. Я думаю, то міг бути якийсь невідомий, що проїжджав повз будинок. Може, у нього колесо спустило на тій дорозі, коли я вже додому поїхав. Може, грабіжник. А може, психопат. Він їх убив, от і все. А сюди втрапив я.
Отак просто. І решту життя (чи принаймні найважливішу його частину) за вироком суду він був приречений провести в Шоушенку. Через п’ять років почалися слухання про умовно-дострокове звільнення, і йому відмовили, елементарно й просто, попри те, що він був взірцевим в’язнем. Бо ж вийти з Шоушенку, коли у твоїй справі стоїть тавро «вбивця», — діло неквапливе, повільне, як вода, що точить камінь. У комісії сидить семеро мужиків, удвічі більше, ніж у більшості державних в’язниць, і в кожного з цих сімох упертюхів душі черстві, мов закам’яніла пайка хліба. Їх не підкупиш, ну ніяк не підкупиш, і не розчулиш теж. Що стосується комісії з УДЗ, то гроші їх не цікавлять і щоб хтось вийшов, — теж. Але в справі Енді були й інші причини… про це трохи згодом розкажу.
Був один блатний, Кендриксом звали, який стирчав мені ще в п’ятдесяті кругленьку суму й віддавав її років чотири. А відсотки платив інформацією. У моїй сфері діяльності ти труп, якщо не будеш у курсі подій. Цей Кендрикс, приміром, мав доступ до документів, яких я ніколи не побачив би, працюючи на штамп-машині в триклятому цеху металоконструкцій.
Кендрикс розказав мені, що голоси в комісії розділилися 7—0 проти Енді Дюфрейна п’ятдесят сьомого, 6—1 п’ятдесят восьмого і 5—2 шістдесятого. Як було далі, я не знаю, але мені точно відомо, що через шістнадцять років він так само сидів у камері чотирнадцять блока номер п’ять. На той час, сімдесят шостого, йому виповнилося п’ятдесят вісім. Може, десь у вісімдесят третьому вони б і розщедрилися та випустили його. Тобі дають краба, а забирають усе — принаймні все, що має значення. Може, одного дня тебе й відпустять, але… цейво, слухайте: знав я одного кента, Шервуда Болтона — так його звали, то він у камері тримав голуба. Із сорок п’ятого до п’ятдесят третього, коли його випустили, він тримав голуба. Він був ніякий не Птахолов з Алькатрасу[9], просто тримав у себе голуба. Джейк — так він його звав. І випустив Джейка за день до того, як він, Шервуд, мав вийти на волю, і Джейк полетів собі за милу душу. Але через тиждень після того, як Шервуд Болтон залишив нашу маленьку щасливу родину, один мій кореш погукав мене у західний куток подвір’я для прогулянок, де любив зависати Шервуд, і сказав:
9
Фільм 1962 року; режисер — Джон Френкгаймер, у головній ролі — Берт Ланкастер. Кінематографічна версія життя Роберта Страуда, ув’язненого федеральної в’язниці, відомого під прізвиськом Птахолов з Алькатрасу завдяки його любові до птахів. Попри назву дія відбувається у в’язниці Левенворт, де Страуд тримав у камері птахів. Після переведення на Алькатрас йому заборонили мати улюбленців.