— Ти не могла інакше зробити в цьому Парижі, і я перейду до головного.
Маршал замовк несподівано і зрадив звичай своїх предків з Великого Лугу: пожалів жінку. Надаремне він глушив у собі жалість — вона розквітла, як пахуче гроно, заволоділа ним до краю. І жінка зрозуміла це, але не скористалася з жалості Остюка. Ще більший вогонь охопив маршала, бо він відчув благородство жінки. Вони сиділи мовчазні, як двоє любовників, що не кінчали своєї любові, а лише розпочинали її.
— Я боялася тобі сказати, скоро ввійшла, що цю кімнату я добре знала, — пролунало нерішуче від Лоретти, котра вирішила інстинктивно, що треба допомогти Остюкові реалізувати його жалісливість.
— Як? — ухопився за випадок і Остюк.
— Тут жив колись мій наречений. Вже кілька, років він зник з моїх очей. Він був тоді військовий, збирався в похід до Греції чи до Сибіру. За ці роки я ніяк не могла знайти оцю його кімнату і тепер ось бачу її такою, якою вона була тоді. Це його малюнки, — сказала Лоретта, розгортаючи полотна, — він був тоді блискучим художником, шикарним художником.
Остюк слухав Лоретту, як слухає подорожній ріку, що тече в нього біля ніг, слухає, знаючи — він одпочине й піде далі, а ріка тектиме собі в невідоме море. Його любов до Лоретти робилася малою, як жайворонок, і підносилася всередині серця вгору й вгору. Остюкові здалося, що його серце побільшало неймовірно, проте жайворонок і щебетання десь підступали Остюкові аж до горлянки. Жалість підказала йому, що треба бути жорстоким одразу, сказати всі причини, які змушують його розійтися з Лореттою. Ця потреба постала перед ним так яскраво, що він здивувався своїй слабкості. Так буває — жалість породжує жорстокість, і це почуття тоді діє, як благословення. Остюк мусив лягти в лікарню, надій вийти звідти у нього не було, він почував себе щодня гірше й гірше — хто б осудив цього героя Павлівки й Успенівки за те, що він хотів зробити?
— Перед від'їздом. — сказала Лоретта, — він співав мені старого романса. Хочеш послухати його?
Лоретта почувала, що в повітрі висять громи та блискавки, але як більшість жінок — вона ховала голову під крило.
— Хочу, — одповів Остюк і, виглянувши у вікно, побачив, що двором іде чернець, — я хочу послухати його. Лоретта проспівала першу строфу:
На батьківщину, у Тулон,
Вертає шхуна «Трьох корон».
Веде її рубака Жан.
Малий чорнявий капітан.
Потім вона басом проказала приспів, як відповідь на цю строфу відважного Жана:
Го-го! Грот-парус став,
Щоб вітер гнав і гнаві
З коридора почулося, як хтось там зашаркотів ногами. «Можна», — сказав Остюк. До кімнати зайщов чернець. Він виглядав на малу обскубану мишу, проте сутана йому личила. Чернець поправив на носі залізні окуляри й сів. «Хвилину уваги, тезко, — вимовив Остюк, — Лоретто, далі». Лоретта, що, як кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пісню далі:
Відважний Жане, поспішай
До затишних тулонських шат.
Сумна дружина й немовля
Твого чекають корабля.
Го-го! І гафель став,
Щоб вітер гнав і гнав!
На чорний прапор «Трьох корон»
Чекає твій ясний король.
На злото в трюмі — жде казна.
Тебе, корсара, зла тюрма.
Го-го! Ще й клівер став,
Щоб вітер гнав і гнав!
— Правильно, — зауважив чернець, — став і клівер, бо стільки обставин на тебе чекає в Тулоні.
Та ось і виплив сам Тулон
Із хвиль солоних лона лон.
Його замріяний обман