5
Коли я прокинулася наступного ранку, на мене згори вниз дивився якийсь чоловік, уткнувши ногу в мій бік.
Я сіпнулася. Склавши руки за спиною, чоловік розглядав мене поверх своїх окулярів. На ньому був сірий чаншань з вишитими на рукавах квітами персика. «Схожий на тата», — подумала я.
— Чому ти спиш на сходах моєї школи?
Він не виявляв ні огиди, ні невдоволення, а лише допитливість.
— Вибачте, пане, — мовила я й позадкувала. — Будь ласка, не кличте вартових.
— Зажди, — сказав він і простягнув руку. Його пальці були в червоній фарбі. — Ти не відповів на моє запитання.
— Я Фен, мені потрібна робота. — відповіла я. Брехати я вже навчилася. Брехня легко вислизала з мого рота, немов була правдою. — Я прийшов до школи, щоб стати вашим учнем.
— Але я не шукаю учнів, — сказав він. — З чого ти взяв?
— Мені розповіла жінка з крамниці, де готують тягнуту локшину, — промовила я. — Вона сказала, що вам потрібна допомога.
— Ясно. Цікаво, чому їй так здалося? Що ж, Фене, який шукає роботу, мені прикро тебе розчаровувати. Я нікого не наймаю.
Я глянула на свій одяг. Холоші штанів зібрали пилюку зі сходів, на яких я спала. У мене з’явилася ідея.
— Стривайте, — сказала я йому. — Якщо вам не потрібні учні, то, може, знадобиться хтось, хто підтримуватиме порядок у школі? Я прийшов, бо мене вразив ваш ієрогліф у локшинній. Ніколи ще не бачив такого написання. Місце, де творять таку красу, теж повинно мати належний вигляд.
Я ще ніколи не поводилася з дорослими так зухвало. Прикусила губу й чекала на помсту за свою хитрість.
Але його руки не ворухнулися. Натомість погляд швидко ковзнув спершу на мої брудні штани, а потім на сходи.
— Чому ти годишся для цієї робити?
Я згадала маму й бабусю.
— У мене дуже вмілі руки, — відповіла я.
— Ану покажи, — сказав він.
Я неохоче простягла руки — дівочі, кісточки пальців м’які й не зчесані, натерті на городі мозолі вже давно зійшли. Ці руки не знали ні дня важкої праці. Чоловік нахилився й перевернув їх, оглядаючи мої долоні та стискаючи м’язи під великими пальцями. Він розглядав їх так довго, що я навіть подумала, чи він не заснув. Однак коли він випростався, то мав напрочуд бадьорий і задоволений вираз обличчя.
— А ти не збрехав, — промовив він. — Хочеш роботу, Фене Вмілі Руки?
Сходило сонце, посипаючи вохрою його сивину. Я втупила очі в його окуляри й навіть не спитавши, що саме він розгледів у моїх руках, відповіла:
— Так.
— Тоді підведися, — сказав він. Я послухалася, відчуваючи, що вперше в житті займаю правильну позицію.
— Твоє ім’я означає «вітер», — мовив він далі. — І я хочу, щоб ти рухався, як він, — без ліні й невпевненості. Якщо працюєш на мене, то працюєш на повну силу.
Його звали майстер Ван, а червоний будинок з арахісовим дахом був його школою каліграфії.
Ми вдвох зайшли всередину. Світло просочувалось у клас крізь затінені вікна, лишаючи білі смуги на дерев’яній підлозі. У кімнаті стояло двадцять парт, на кожній з яких був пензлик, щось схоже на чорнильницю, довгі згортки рисового паперу й інше невідоме мені приладдя.
По стінах прямо зі стелі й аж до підлоги спадали гобелени, всіяні чорними ієрогліфами. Помпезні й витіюваті, вони застигли в танці. Здавалося, ніби їх втілили на папері якісь вищі сили.
Навпроти класу за ширмою розташовувалися особисті покої майстра Вана. Ми пройшли повз них не зупиняючись. У кінці була невеличка комірчина, заповнена припасами, зайвими чорнильницями й сувоями рисового паперу. Тут мала спати я.
— Заняття починаються, коли сонце досягне зеніту, і закінчуються з настанням сутінок, — сказав мені майстер Ван, шукаючи в комірчині мітлу. — Ти щодня підмітатимеш сходи і дворик до та після уроків. Решту часу можеш робити що хочеш, але затям: хоч де будеш, усі твої вчинки кидатимуть тінь на мою школу.
Він знайшов мітлу й тицьнув її мені в руки. Держак був таким товстим, що я ледь могла обхопити його своїми пальцями. Я намагалася приховати це від майстра Вана, щоб не втратити через це роботу. Він повернувся й повів мене через задній вихід у вимощений бруківкою дворик. У центрі кожної кам’яної плитки було викарбувано китайський ієрогліф. Посеред двору був фонтан з двома драконами, які обвивалися навколо чотирьох горщиків. Навколо фонтана — невеличкий город. З глибокою тугою я згадала свою бабусю, та потім прогнала спогади геть. Треба було зосередитися.
— Не пропусти жодного каменя, — сказав майстер Ван. — Як ти уважно підмітив, школа каліграфії повинна відбивати красу, яку створюють у її стінах, та мати презентабельний зовнішній вигляд.