— Героєм себе намислив, хлопчиську? — питає незнайомець. На мить його рука зникає під тентом і повертається знову. Я впізнаю чорний металевий блиск рушниці. Незнайомець цілиться Нельсонові в голову. — Погляньмо, який ти тепер сміливець.
— Гаразд, — промовляє Нельсон і витягує руки перед собою. — Джейкобе, я піду першим.
Він вистрибує. Чоловік уважно спостерігає за ним, а потім махає мені рушницею. Я розумію, що треба йти. Тож слухаюся, повільно підбираючись дедалі ближче до обличчя в масці. Вітер стукотить по бортах брички, його гортанний рев сповнений застереження. «Якщо вийдеш звідси, — каже він, — то вже ніколи не повернешся».
Я вистрибую.
Коли випростуюся, то перше, що бачу, це не розгубленого шерифа та його посіпак, не моїх друзів із запалими обличчями, не нову ватагу людей у масках, які прибули ще озброєнішими, а білошкірого чоловіка з вишкіреними зубами, який очолював протест під нашою крамницею. Він таки виконав свою обіцянку: знайшов мене, хай би де я була.
Я забуваю, що я — чоловік. Що я — Джейкоб Лі. Підіймаю ногу, щоб заповзти назад у бричку, але забуваю ще й про пута навколо щиколоток. Тому падаю і б’юся носом об підніжок.
Тріск, потім — жар. Очі наповнюються сльозами.
Чоловік починає реготати. Я знаю, що це він.
— Підійміть його, — промовляє він. — Підійміть його разом з іншими.
Хтось хапає мене й відтягує від брички. Я не можу розплющити очі. Біль величезною колодою притискає мене вниз, я безпорадна під його вагою.
— Шерифе, будь ласка, — я чую, як благає Нам.
— Нічого не можу вдіяти, — відповідає шериф. — Тедді з хлопцями забрали нашу зброю. Так, Тедді?
— Шериф має слушність, — каже чоловік на ім’я Тедді. Він звучить радісно, як дитина, яка знайшла новий спосіб капостити й уникати покарання. — Тепер Бейтс не може вас урятувати. Ви п’ятеро належите нам. Шукачам справедливості, які вершать волю Господню!
Ми покажемо вам, що таке справжнє правосуддя за вчинені вами жахливі діяння. Ви надто довго труїли наше місто. Але тепер цьому настав кінець.
— Будь ласка, — чую голос Лума. — Ми просто власники крамниці, звичайної маленької крамниці. Продаємо джем і смачну їжу. Ми не хочемо мати з цим нічого спільного. Дозвольте нам поїхати на суд.
Тедді не звертає на нього уваги.
— Залиште в’язнів нам, шерифе, — каже він. — Беріть своїх людей і повертайтесь у місто. Якщо спитають, що сталося з китайцями, скажіть, що дорогою вони втекли.
— Шерифе, — вперше промовляє Нельсон.
— Тепер це не в моїх руках, — байдуже відповідає шериф.
Свист, потім шалена метушня. Я чую, як коні розвертаються в траві й колеса брички скрегочуть об каміння. Частина людей іде, інша лишається. Ми також залишаємося. Чому ми залишаємося?
— Ні! — кричу я. — Не кидайте нас!
Щось обрушується на мене прямісінько по центру обличчя. Я чую ще один тріск від того, як ламається мій ніс, тільки цього разу немає ні колоди, яка тиснула б на мене, ні величезного тягаря, який можна було б назвати болем. Є тільки біла пляма, і вона без назви.
— Тупий китайоза, — гарчить той, хто вдарив мене. — Ти навчишся мене слухатись.
Для мене це занадто. Я закриваю рота, намагаючись проковтнути жар. Здається, я ще й плачу. Теплі сльози впереміш із соплями та кров’ю повільно стікають по підборіддю.
Голос Тедді повертається:
— Гей, ви, всі решта! Ворушіться. Хутко!
10
Нас вишиковують у ряд: Нам із Лумом попереду, зв’язані докупи косами — колись пишними, а тепер млявими й потріпаними. Люди в масках обступають нас і спрямовують до наших скронь рушниці. Джов замикає колону. Чоловіки ззаду б’ють його ногами при кожному кроці та регочуть, коли він зрештою падає обличчям на землю. Вони підіймають його й знову збивають з ніг.
Ми йдемо мовчки, полишивши спроби когось умовити.
Я дивлюся на дерева й кущі, які ми минаємо, намагаючись знайти щось знайоме. Уже досить довго ми рухаємося в напрямку гір, і вітер посилюється з кожним кроком. Пірс залишився позаду на відстані в ціле життя, і я більше не вірю, що Мюррей досі є нашим пунктом призначення. Зламаний ніс пече, кров нарешті спинилася, перетворившись на червону кірку на губах. Мені згадалося, що в борделі мадам Лі мої губи не надто відрізнялися від теперішніх.
Ми йдемо далі й далі, на пагорб, якому, здається, немає кінця. Над головою пульсує сонце та видовжує тіні позаду нас. Ми водночас ті, хто крокує з прямою спиною, й ті, хто, похилившись, повзе по землі. Я дивлюся на свою тінь і жадаю, щоб вона вирвалася від мене та втекла в інший бік. Але вона залишається. Вірна.