Тедді першим дістається вершини. Він зістрибує з коня і стає на гребінь гори. Сонячне світло заливає його тіло, обрамляючи жаром.
— Пообідаємо тут, — гукає він до чоловіків, які ще плентаються пагорбом. Решта ватаги підтягується вперед, збадьорена обіцянкою їжі. Кілька чоловіків, які нас тримають, залишаються позаду.
— Зв’яжіть їх, — наказує їм Тедді.
З пагорба нас відтягують униз до групки сосен. Мене, Нельсона та Джова прив’язують кожного окремо до свого дерева. Нама з Лумом відводять недалеко від нас, смикаючи за чудернацьке путо з переплетених кіс, і прив’язують разом. Певно, їхні скальпи печуть. Однак ніхто не кричить, і за це я ними пишаюся.
Мотузка завтовшки з моє зап’ястя. Люди в масках обвивають і обвивають її навколо мене, прив’язують мої руки й тулуб до стовбура, аж доки я сама стаю деревом, а дерево — мною. Коли вони закінчують, я могла б нести на спині все дерево.
Досі важко дихати. Зламаний ніс пульсує.
Задоволені своєю роботою, чоловіки залишають нас і починають підійматися назад на пагорб, щоб приєднатися до решти ватаги. Вони не хвилюються. Попрацювали на славу. Ми не втечемо.
Нельсона прив’язали до дерева праворуч мене. Я повертаю голову — єдине, що можу повернути, — і озиваюся до нього:
— Що робитимемо?
— Ми нічого не вдіємо, — відповідає він. — Вони озброєні, Джейкобе.
— Ні, — протестую я.
Я вовтужуся, човгаючи тілом об мотузку. Якщо смикатимуся досить сильно, то зможу послабити пута й вислизнути. Згадую: я — маленька. Якраз для тісних місць. Одного разу хтось мені це сказав і не помилився. «Будь маленькою, — повторюю я як мантру, кидаючись на мотузку. — Меншою, ніж будь-коли була. Найменшою, якою тільки зможеш бути».
Працює. Мотузка починає здаватися. Я витягаю руки з-під пут — і повітря наповнює мене, обширне та принадне. Руками відштовхую мотузку від себе та потроху висовую вгору тіло, аж доки вивільняю торс і звалююся накарячки. Далі залишається тільки виборсатися ногами.
Я дивлюся на пагорб. Тедді разом зі своїми посіпаками зайняті обідом, вони рвуть зубами в’ялене м’ясо. Ліворуч мене Нам і Лум мовчазно святкують моє звільнення, хитаючи головами з боку в бік. Спершу я кидаюся до Нельсона. Він міг би допомогти мені звільнити інших.
Але зрада Керолайн пригнітила його.
— Ні, Джейкобе, — каже він. — Навіть якщо ми зараз утечемо, вони нас знайдуть. Завжди знаходять.
Тедді з посіпаками знову регочуть. Обід скоро завершиться, і тоді в нас більше не буде шансів. Таке відчуття, ніби я досі несу на спині дерево. У дерев довга пам’ять. Навіть коли нас не стане, вони ще довго залишатимуться свідками всіх тих подій, які з ними сталися.
— Нельсоне, — промовляю до нього. — Є щось, чого я ніколи тобі не казав. Я ділю своє ім’я, китайське ім’я, з персонажем із роману. Це ім’я я ненавидів ще з дитинства. Мене мучило питання, чи воно не прирекло мене на якусь долю — той самий трагічний фатум, який забрав життя цього персонажа. Я поклав усе своє життя на боротьбу з цим, але чомусь і досі потрапляю в халепи.
— Виходить, ти від самого початку був правий, — він здається ще більш зневіреним. — Можливо, це частина твоєї долі.
— Може, й так, — відповідаю я. — Але доки ми сиділи в камері, я дещо збагнув. Усе підряд могло привести мене до такої самої нещасної долі. Або взагалі ніщо. Або ж увесь цей час я просто був дурним, романтичним і підозрілим, а насправді єдине, що керує моїм життям, — це я сам.
— Не розумію, — Нельсон досі не дивиться на мене.
— Отож-бо, що не розумієш, — наполягаю я. — Але хочу сказати, що я мушу спробувати. Навіть якщо мені на роду написано трагічний фінал — байдуже. Я відмовляюся вірити, що це вже кінець. Це не так. Хочу сказати, що я мушу спробувати.
Він підводить на мене очі, й на мить здається, що мені вдалося. Та потім я збагнула причину: я забула зімітувати голос Джейкоба Лі й натомість назовні вислизнула плавна лірика Дайю. Нельсон помічає це, його очі розширюються, але я не відводжу погляду.
Я хочу розповісти йому. Хочу, щоб він знав. Однак перш ніж устигаю це зробити, ще один вибух реготу Тедді й посіпак громом розкочується вниз пагорбом, ошелешує мене й повертає до навислої загрози. «Зараз не час для сповіді, потім ще буде багато моментів», — обіцяю я і собі, і Нельсону.
— Мені прикро щодо ситуації з Керолайн, — у мій голос знову повертається хрипота. — Але ти не можеш допустити, щоб це був кінець. Щоб це був наш кінець.
Для Нельсона цього виявляється достатньо. Його очі знову зосереджуються, стають цілеспрямованими, з різким відтінком лакованого червоного дерева.