— Заради тебе, — каже він. — Заради тебе я спробую, — і його тіло теж починає рухатися.
Я не спускаю очей з Тедді та його посіпак. Їхні зуби виблискують, як ножі на сонці, розрізаючи перисту зелень пагорба. Досі ми залишалися непоміченими, та це ненадовго.
Нельсон налягає на мотузку, тисне на неї грудьми. Його шия червоніє від напруги. Я впираюся ногами в землю й тягну.
— Не здавайся, — закликаю його. Як на мене, мотузку можна розштовхати дужче. Але Нельсон не такий маленький, як я. Він зупиняється значно раніше за мене й захекано закидає голову назад, сперши її об дерево.
— Джейкобе, — промовляє він до мене, проте я не чую. Я тягну, вчепившись кігтями в мотузку.
— Джейкобе, — повторює він.
Я падаю назад у траву й не помічаю, коли встигла розплакатися.
— Іди, — вперше за весь час Нельсон знову щиро усміхається. — Ти маєш повернутися додому.
Але я його не слухаю. Дивлюся вгору на пагорб, де лише за кілька метрів від посіпак у траві лежать розкидані без нагляду рушниці. Згадую торговку на ринку з купою сріблястої риби. Тоді я не встигла втекти. Проте цього разу не вагатимусь.
— Що ти?.. — починає Нельсон, але я вже мчу від нього, Нама, Лума і Джова вгору на пагорб до Тедді та його посіпак. Замість колоди на спині тепер виросли крила завширшки з океан. Я чула оповідки про божеств, які спускаються з небес, про драконів, які обертаються на хранителів і водночас набувають людської подоби. Про тих, хто захищає таких, як я. Таких, як ми всі. Ось ким я хочу бути.
Скільки вдихів — сто, двісті? Ніхто з посіпак мене не бачить. Ніхто, аж доки я не беру в руки рушницю, полірована рукоятка якої виблискує у траві. Чекає саме на мене. Рушниця важка й довга, зовсім не схожа на маленький пістолет, який Вільям подарував мені того дня в Бойсе. Але я розмахую нею над травою, спонукана тією самою силою, що дала мені змогу злетіти аж на самісінький пагорб. Притискаю рушницю до ключиці, як це робили чоловіки в масках. Не надто відрізняється від того, як тримати скрипку під підборіддям.
Я знаходжу Тедді й направляю дуло на нього.
Ось тепер люди в масках мене бачать. Тепер вони кричать і відхиляються, заклавши руки за голову. В’ялі після обіду.
— Стояти, — наказую я їм. — Стояти або я його пристрелю.
Вони зиркають на мене, а потім на Тедді. Якусь мить він дивиться мені прямо в очі, його вуста розливаються у глузливій посмішці. Потім киває.
Посіпаки завмирають.
— Ніж, — волаю я. — У кого є ніж?
Усі мовчать. Я відводжу дуло рушниці праворуч від голови Тедді й натискаю на гачок, як учив мене Нельсон. Рушниця врізається мені в груди, лунає вибух, і я ледь не скочуюся вниз із пагорба. Люди в масках лаються та пригинаються до землі. Тедді залишається незворушним.
— Я вистрелю знову, — попереджаю.
— У мене є, — відповідає чоловік у масці поруч зі мною. — Ось тут.
— Кинь сюди. До моїх ніг. Повільно.
Він опускає руку в траву й виймає мисливський ніж, завбільшки з моє передпліччя. Я направляю рушницю Тедді в голову.
— Спробуєш щось утнути — я його вб’ю.
Ніж падає мені до ніг. Я наступаю ногою на ручку. У мене є ніж, і я досі маю рушницю. Проте навіть з цими двома речами відстань між мною та моїми друзями може виявитися безкінечною. Варто було б продумати це наперед.
«Цю битву програно», — сумно промовляє мій внутрішній голос.
Я придушую його. Бо мушу спробувати.
— Залишайтеся на місці, — кажу я людям у масках і нахиляюся, щоб підійняти ніж. — Якщо хтось хоча б подумає ворухнутися — стрілятиму.
Я роблю крок назад. Це моя перша помилка. Більше не скуті чарами зброї, люди в масках розслаблюються, щойно моя права нога торкається трави. Я вже бачу, як опускаються й підіймаються їхні груди. Зволікати не можна. Я підіймаю ліву ногу та ставлю її позаду. Сцена знову змінюється. Чоловіки вищають, міцнішають. Їхні очі бігають туди-сюди. Вони переглядаються та планують свій наступний крок.
Їх п’ятнадцятеро, а може, й двадцятеро. Мені доведеться випередити їх усіх і спуститися до моїх друзів, перш ніж посіпаки мене наздоженуть. Чи змогла б я вбити двох чи трьох, доки бігтиму? Чи змогла б узагалі когось убити? Рушниця раптом важчає в моїй руці й тягне мене до землі. Може, краще викинути її, щоб було легше бігти?
Унизу Нельсон вигукує моє ім’я, перериваючи ступор. Я знову роблю крок назад. Потім ще один, аж доки на повну задкую вниз із пагорба. З кожним моїм кроком чоловіки зменшуються, але водночас і ростуть, їхні груди роздуваються в передчутті погоні. Цікаво, хто першим почне бігти: вони чи я? Чекати на відповідь залишилося недовго.