Я кивнула й навіть не поцікавилась ані чому він так запустив подвір’я, ні чому провисає дах кольору арахісу. Майстер говорив так, ніби кожне його слово було остаточним, і мені цього було достатньо.
Сонце вже було високо в небі, заливаючи світлом внутрішній дворик.
— Заняття от-от почнуться, Фене, — сказав він. — Ти знаєш, де маєш бути, хлопче з умілими руками.
Я відчула, що маю вклонитися, і попрямувала до парадних сходів з мітлою в руках. Над головою пливло сонце. Навколо все було прекрасним: день, квіти, ієрогліфи, бруківка. Та все одно я не заперечувала б, якби пішов дощ.
Наступного ранку я зробила все, як мені наказали. Прокинулася вдосвіта, дістала з шафи мітлу й вийшла на шкільне подвір’я. Я робила по три змахи на кожній сходинці й дивилася, як пил здіймається в ранкове повітря, нагадуючи мені, як мама струшувала борошно зі своїх долонь. Коли я повернулась усередину, то побачила біля своїх покоїв миску з кашею та листям гірчиці.
Учнями майстра Вана були лише чоловіки. Вони зайшли у школу прямою колоною, а їхні рухи були такими точними, ніби вони відтворювали ті самі ієрогліфи, які писали. Виструнчені, суворі, слухняні, вони опустилися на коліна біля своїх парт, засукали рукави й чекали на вчителя.
— Доброго ранку, класе, — сказав він, увійшовши.
— Доброго ранку, майстре, — відповіли учні в один голос.
— Хтось сьогодні дивився на схід сонця? — спокійно запитав він.
— Ні, майстре, — прогуділи вони в унісон.
— Прошу вас зробити це завтра. І післязавтра. І надалі щодня, — сказав майстер Ван. — І тоді колись ви збагнете, як ієрогліфи, які ви малюєте, можуть заповнити весь світ.
Учні мовчали, а я була зачарованою. Причина крилася не тільки в тому, як він говорив — плавно, немов лілія, що плине на ставку, — а й у тому, що саме казав. Я не зрозуміла, що майстер мав тоді на увазі, але точно знала, що якщо хтось і може допомогти мені розібратися в житті, то лише він.
Відтоді я заприсяглася вибороти собі місце у школі майстра Вана. Щодня було одне й те саме: вранці я підмітала подвір’я, а коли сходило сонце, проковтувала миску з кашею та маленьке блюдце з овочами, тинялася коридором і спостерігала, як заходять учні. Я заздрила їхній безтурботності, адже вони мали дім, з якого йшли та до якого поверталися.
Удень я ходила в центр міста. Харчі майстра Вана були злиденними та скромними — я не встигала насититися, як їжа вже закінчувалась. Я хотіла м’яса, та понад усе сумувала за рибою на пару, яка в моєму дитинстві завжди була на столі. Мені страшенно хотілося люмінесцентних креветок з соусом із імбиру, часнику та ягід глоду. З батьками та бабусею трапеза завжди була святом, а для майстра Вана — лише завданням, яке треба виконати, перш ніж братися за важливі справи. «Голод — це добре, — сказав він мені, коли я вперше попросила ще рису. — Він дає митцю змогу зосередитися». Більше добавки я не просила.
Саме голод день за днем гнав мене в центр міста. Мені кортіло проковтнути все: булочки, тістечка з кунжутом, тягнуту локшину, незрозумілу мову іноземців і насичений, їдкий запах океану. «Ось воно, місто, яке любили батьки», — подумала. Я могла б з’їсти всю їжу з прилавків, проковтнути всі дерев’яні балки, на яких трималися будинки, і все одно жадала б іще. Відчуття новизни. Можливостей. Голод був не тільки в моєму животі, а й у серці, і я знала, що колись він мною заволодіє. Але не зараз. Не зараз.
Після обіду я поверталась у школу й тинялась у дворику, запам’ятовуючи ієрогліфи на бруківці під ногами. Іноді студенти кидали на подвір’я недоїдені яблука. Коли була гарна погода й майстер Ван відчиняв вікна, я підслуховувала уроки, захоплюючись його впевненим тенором.
На цих заняттях я почула, що пензлик, плитка сухої туші, папір і чорнильний камінь[15] називали чотирма скарбами робочого кабінету. Дізналася, що художник мусив не лише писати правильні мазки в належному порядку, а й підтримувати рівновагу, щоб ієрогліф вийшов каліграфічним.
«Каліграфія, — часто повторював майстер Ван, — це не тільки методи письма, це виховання характеру». Для нього вона була не просто набором практичних прийомів, а філософією. І супроводжувала каліграфа до кінця життя. Чорнило ставало його кров’ю, а пензлик — руками. Бути каліграфом означало підпорядковувати кожну свою дію, реакцію та рішення принципам каліграфії на папері й поза ним. «Ви можете навчитися щоразу дивитися на світ як на чистий аркуш», — казав майстер Ван своїм учням.
Для нього не існувало таких понять, як тривога, небезпека, занепокоєння чи втрата. На все можна було знайти відповідь, якщо застосувати принципи каліграфії — уяви ієрогліф і довірся своїм знанням. У житті він керувався таким самим принципом: постав собі мету — і розум приведе тебе до неї. Та насамперед слід тренуватися.
15
Чорнильний камінь, або тушечниця — кам’яна чи фарфорова ємність, яку використовують у китайській каліграфії та живописі, щоб розтирати суху туш.