Останній вдих, потім тріск. Троє чоловіків, і Лум уткнувся обличчям у траву.
Нам падає.
— Сволота, — знову й знову кричить Лум. — Що ви накоїли?!
Він не встигає багато сказати. Бо він наступний. Вони легко хапають його, високого та стрункого Лума. Лума, хребет якого тепер схожий на шипи під сорочкою, штани якого зараз звисають з його стегон — тепер уже найширшої частини його тіла. Нас змушують дивитися, як з голови Нама знімають зашморг. Я не можу бачити його тіло, тож відвертаюся до Нельсона. Нельсон теж не дивиться.
— Нічого не скажеш? — запитує мене Лінь Дайю.
Вони без проблем просовують Лумову голову в петлю. Обличчя загострене, як у птаха, на шиї видно кожне сухожилля й кожен м’яз. Тедді повторює вирок. Лум лютує. Він не дозволить сказати Тедді ні слова без супроводу свого реву. Чоловіки в масках нервують і перебирають пальцями по рушницях. Я розумію, що Лум нічого не може вдіяти, проте мене тішить, що навіть зараз він змушує цих чоловіків хоч трохи боятися.
— Твоє останнє слово, — зрештою вигукує Тедді.
— Хай зійдуть на вас страждання, — реве Лум. — На кожного з вас.
А потім заплющує очі. Його ноги відриваються від землі. Він тримає спину прямо й дає мотузці змогу зробити свою справу.
— Наступний, — промовляє Тедді.
Це Джов. З ним вони завершують швидко. Тедді знову запитує:
— Є що сказати наостанок?
Чоловіки спостерігають за цим і регочуть, збуджені від того, що має відбутися. У судомах Джов відкриває рота, й обрубок язика вертиться від одного моляра до іншого.
— Нельсоне, — я звертаюся до чоловіка поруч зі мною. Думаю про мить, коли він урятував моє життя від натовпу під крамницею, про те, як потім не довіряла йому, хоча насправді єдине, чого завжди хотіла, це щоб він пізнав мене по-справжньому. Пізнав такою, якою я сама себе знала. Це все, що я тепер можу йому дати, і я волію цього страшенно. Тож промовляю:
— Я маю тобі дещо сказати.
— Усе добре, — каже він. — Усе добре.
Джов висить. Усе закінчується швидко.
— Це тому що хлопець без язика, — ні до кого промовляє чоловік, який мене охороняє. — Мотузці менше м’яса передавлювати.
Я повертаюся, щоб загарчати на нього, але він просто відштовхує мою голову тильною стороною долоні.
— Далі, — вигукує Тедді. — Той скрипалик.
— Нельсоне, — кажу я, коли його вже зводять на ноги.
— Нельсоне, — повторюю ще раз. Він не відриває від мене очей, карих і спокійних. Осторонь лежать тіла Нама, Лума і Джова, — три маленькі горбочки, які одного дня поглине земля.
— Нельсоне, — востаннє вигукую я. Його голова схиляється набік на знак вибачення.
— Ні, — кажу йому. — Ти був ідеальним.
Він гарний навіть з петлею на шиї. Виструнчився щосили, спина пряма, ноги разом. Руки, якими я так захоплювалась, акуратно складені перед собою. «Навіть зараз, — подумалось мені, — я кохаю його більше, ніж будь-коли».
— Тебе привели сюди, щоб ти зазнав розплати за жахливий злочин, який учинив, — промовляє Тедді. Слова знайомі, проте вже не страшні, а притуплені. — Не тільки за причетність до вбивства Деніела М. Фостера, а й за порушення найстрашнішого закону: спати з жінкою не своєї раси.
— Мерзенний китайоза, — плюється мій охоронець.
— Вузькоока шавка, — додає ще один.
— Б’юсь об заклад, вона випрошувала добротний білий член, — вигукує третій. Чоловіки в масках викрикують схвальні вигуки, аж доки вони заполоняють весь ліс довкола.
— Ти постав перед судом, — підсумовує Тедді, — і тебе визнали винним. Сьогодні тебе повісять.
Нельсон дивиться перед собою, а його погляд витає десь уже не тут. Він не здається наляканим.
— Хочеш, я піду до нього? — запитує мене Лінь Дайю. — Щоб йому не було так самотньо.
Вона не дожидається моєї відповіді. Бо добре мене знає. Коли Тедді запитує Нельсона, чи він має що сказати наостанок, Лінь Дайю без зусиль прослизає до Нельсона. Випрямляється точнісінько як він. Ніколи не помічала, що вона така висока.
— Я скажу єдине, — промовляє Нельсон. Його очі ковзають до моїх. — Коли ваші дружини, дочки й онучки запитають, хто справжні вбивці, сподіваюся, ви згадаєте, що ними були ви.
— Вішайте! — кричать чоловіки в масках.
— Нельсоне, — промовляю я.
— Я поруч, — каже Лінь Дайю.
Він повисає, а я ніяк не можу позбутися думки, який же він прекрасний. Не сіпається, не протестує. Його тіло гойдається в повітрі, майже як пензлик, перш ніж торкнутися паперу, коли він усе ще в руці у каліграфа, — священний і теплий, милий серцю інструмент; те, чому довіряєш, що цінуєш і тримаєш у руках. І я могла б присягнутися, навіть якщо це лише бажання в моїй голові, що він вигукує моє ім’я, перш ніж усе стихло.