«Хороший пензлик має бути гнучким, — часто повторював майстер Ван. — Здатним єдиним помахом створити безліч смислів — вухо, кіготь чи гору. Що м’якший пензлик, то більше можливостей і варіацій він дає в мазках».
У класі майстра Вана були пензлі всіх розмірів. Деякі з них завбільшки зі швабри. Їхні товсті, затуплені головки м’якли, коли їх занурювали в чорнильниці, які інколи були розміром з відра. Інші пензлики були тоншими за палець. Їхні волоски злипалися разом у гострий кінець. Мені подобалося, що не існувало єдиного правильного рішення, який пензлик використовувати. «Питання не в пензлі, — казав своїм учням майстер Ван. — Усе залежить від паперу».
Папір, третій скарб робочого кабінету, теж мав багато різновидів. Один — виготовлений з соломи або трави, інший — з бамбука чи навіть коноплі. Майстер Ван віддав перевагу одношаровому сюаньському паперу, на якому чорнило швидко розтікалося. І ось чому. Щоб стати майстром, каліграф має вміти вправлятися навіть з найделікатнішими матеріями.
Якось увечері я помітила, що один учень неправильно написав ієрогліф 永, який означає «вічний». Замість того, щоб почати мазок згори й вести пензлем донизу, він написав його знизу вгору. Усе було догори дриґом, обтяжене донизу. Не встигла я схаменутися, як уже сиділа на колінах на подушці перед партою з пензликом учня в руках. Його ручка була з бамбука, а голова — з якогось волосся. Одного разу майстер Ван сказав своїм учням, що коли ті стануть дорослими, то можуть зробити пензлик з волосся своєї новонародженої дитини. Це було б найбільшою честю.
Звідки в мене взялася така самовпевненість? Я вмочила кінчик пензля в невеличку краплю чорнила, що залишилася на чорнильному камені після сьогоднішніх уроків. Закреслила ієрогліф учня й написала поруч новий — волочила рукою над аркушем, вражена вагою пензля. Писати справжнім пензлем не так, як березовою гілкою, — треба брати до уваги ще безліч речей. Наприклад, рух ворсу й мінливість чорнила. Помітно кожну мітку, кожну помилку. Я звикла просто рухати зап’ястям і уявляти, що результат був ідеальним. А тепер, коли тримала в руках живий, пульсуючий пензель, то бачила, що мені ще багато чого треба навчитися. Але водночас відчувала, як різні частини моєї сутності плавно стають на свої місця, ніби я щойно розкрила про себе якусь надзвичайну таємницю.
Коли я завершила, то відкинулася назад і втупилася поглядом в ієрогліф. Результат був далеким від ідеалу, проте досить разючим: свіже чорнило вдихало й видихало папір навколо нього. «На папері китайське чорнило триматиметься віками й не вицвітатиме, — казав майстер Ван своїм учням. — Коли вас полонить якийсь надзвичайно захопливий сувій, коли здається, що мазки проткнуть вас і спустять усю кров, пам’ятайте, що кожен ієрогліф таїть у собі безліч історій і що перед вашими очима — не одне минуле століття».
У захваті я почала вимальовувати ієрогліфи, які зустрічала на кам’яних плитках у дворику, аж доки заповнила весь аркуш. Тільки коли оркестр цвіркунів затяг свої вібрації, я згадала, що ще не доробила роботу.
Наступного дня з вікна долинув голос майстра Вана.
— Хто це написав? — запитав він учня, на аркуші якого я малювала. Учень наполягав, що ієрогліфи були його, але майстер Ван назвав його брехуном.
— Ти гордий і егоїстичний, Дзя Дженю, — сказав майстер Ван. — І твій почерк завжди це відбиватиме. Тож я більше не можу називати тебе своїм учнем.
Я й далі підмітала надворі, затамувавши подих.
Пізніше опальний учень на ім’я Дзя Джень знайшов мене у внутрішньому дворику. Він був не першим, кого вигнали, — майстер Ван не терпів тих, хто порушував правила його школи, і зрештою кількість учнів скоротилася до шести. Без Дзя Дженя тепер їх стало п’ятеро.
— Я знаю, що це ти, — вигукнув він, повалив мене на землю й почав бити ногами. — Ніхто не кинеться тебе рятувати. Ніхто не сумуватиме за тобою, бо в тебе нікого немає.
Він не переставав мене лупцювати. Я скрутилася й не розуміла, чи моє обличчя було мокрим від сліз, чи від крові.
У такому положенні пізніше й знайшов мене майстер Ван, коли вже настала ніч, а в класі залишилося неприбрано.
— Ти непогано пишеш, — сказав він, допомагаючи мені сісти, — але це треба робити, дослухаючись до свого серця. Подивись, як вигинається зграя бакланів у небі. Простеж, як палає листок. Запам’ятай, як розвіваються на вітрі розпущені дівочі коси. Це і є каліграфія.