Відтоді вечорами я не лише підмітала клас. Я вчилася. Коли денні заняття завершувалися, майстер Ван залишався на своєму місці в передній частині кімнати, а я слухала, зачарована запахом чорнила та мокрого паперу, і повторювала рукою за ним, коли він водив пальцями в повітрі.
Я дізналася, що сила каліграфа починається з того, як він орудує пензлем. Що кожен надалі зроблений вибір, наприклад, вологість чорнила, сила натиску пензля на папір або швидкість оберту руки, наповнює мазки енергією та формує їхній остаточний вигляд.
— Це зветься наміром, — сказав майстер Ван. — Ідеєю.
Коли він вів урок, то дивився не на мене, а наді мною, наче розмовляв з тією, ким я колись стану. Навколо нас на нічному вітерці колихалися гобелени з ієрогліфами. Ці рукописи, написані руками його вчителів і відомих каліграфів, він збирав роками.
— Усі каліграфи, усі митці починають однаково, — сказав він. — Вони беруться створювати мистецтво. Проте саме цей намір перетворює мистецтво радше на роботу, ніж на творчість. Ти маєш вчитися творити без кінцевої мети чи плану, покладаючись лише на власну дисциплінованість, навички та позитивний внутрішній стан. Мало які каліграфи досягають такого рівня. Ось що означає слідувати за покликом серця.
Дітей він не мав. Я нічого не знала про його родину. Тож ми ідеально підходили одне одному. Увечері, коли він читав і готувався до завтрашнього уроку, я сиділа на ліжку й тренувалася писати ієрогліфи на долоні.
— Коли вправно оволодієш каліграфією, — сказав він мені, — тобі може випасти шанс стати писарем у високопосадовців. Твоя робота прославить тебе, Фене, хлопче з умілими руками.
З кожним уроком я ставала впевненішою. Бо більше не була просто Феном, хлопчиком без минулого й майбутнього. Скільки ієрогліфів я вже вивчила — тисячу, дві? Бабуся відправила мене в Джифу, щоб вижити, але тепер я мріяла про більше. Я хотіла стати вчителем, як майстер Ван. Прагнула, щоб світ побачив, що я можу створити. «Це твої очі й пальці, мамо, — думала я, коли проводила пензлем по аркушу. — Це твоє терпіння й сила духу, тату. А це шанс вижити, який подарувала мені ти, бабусю».
— Твоя кінцева мета, — підсумовував свій урок майстер Ван, — досягти такого стану свободи, у якому ти й митець, яким можеш бути, стануть єдиним цілим. Це те, що ми називаємо цілісністю, коли ти нарешті возз’єднуєшся сам із собою.
— Так, майстре Ван, — зазвичай відповідала я, перш ніж занурити пензлик у чорнило та почати все спочатку.
Я ніколи нічого не розпитувала, а лише всотувала його слова, дозволяючи їм нести мене крізь дні. Він не платив мені за роботу, крім як своїми уроками, а я ніколи й не просила. Проте іноді, коли ієрогліф вдавався особливо добре, він підсовував мені срібняка. Я заощаджувала як могла, уявляючи, як у майбутньому стану майстром у власній школі каліграфії й купуватиму тільки найкраще приладдя для своїх учнів. І нагородою за те, що я слідувала за покликом серця, здавалося, був ієрогліф за ієрогліфом.
Однак я мала б розуміти, що довго так не триватиме.
7
Тепер я знаю точно: мене отруїли.
Я прокидаюся ледь чутно. Сон кружляє біля моїх вух, а мозок ще намагається пробратись у реальний світ. Не пригадую ні як заснула, ні що мені снилося.
Тіло важке. Такої ваги я ще ніколи не відчувала. Коли жила в рибальському селі, то завжди була легкою і жвавою, носилася від океану до полів і до парадних сходів нашого дому. На вулицях Джифу я швидко пристосовувалася й навчилась виживати. А зараз моє горло обволокло якимось клеєм і ним же приклеїло тіло до місця, де я лежу. Я заплющую повіки й повільно проводжу очима з кутка в куток, примушуючи їх зосередитися. У голові пульсує кров, відбивається в моїх долонях і ступнях.
Я намагаюся сісти.
Насамперед помічаю, що лежу на настилі в якійсь кімнаті.
До того ж тут темно. Я можу розрізнити обриси предметів і набитого соломою матраца під собою, але не більше. У темряві кімната здається нескінченною. Я обмацую своє тіло й шукаю те, чого не бачу: сорочку, штани, шкарпетки, взуття. Нічого не болить, лише голова. Нібито все на своєму місці, хоча не зовсім на місці.
Що я пам’ятаю? Я завершую свої щоденні справи і, як зазвичай, іду прогулятися від школи майстра Вана до Біч-роуд. Рибний ринок, торговка. Вона розмахує руками. Коло з рибалок, налаштованих на бійку. Неочікувана тяжкість на моєму плечі. Чоловік у дивному вбранні дивиться на мене згори вниз. Коротке волосся. Сонячне світло. Два жовті зуби. Обіцянка нагодувати. Ми йдемо. Ідемо. Ідемо.
Притискаю пальці до скронь. Ні набряків, ані болю. Що ще пригадую? Будинки, повз які ми йшли: церква, кілька ресторанів, аптека, м’ясний ринок. Різкий запах океану. Була ще розмова, не пригадую тільки про що. Перед кожним спогадом дим і тінь. Єдине, що точно запам’ятала, то це обличчя чоловіка, його високе чоло й гостре підборіддя. І божественну вабливість.