Перш ніж я встигаю ще щось згадати, отрута знову накриває мене пінистою рожевою хвилею. Я падаю назад на підлогу, в очах розпливається.
Коли я прокидаюся вдруге, наді мною щось витає. Я різко хапаю повітря, у грудях стискається. Це ж той моргун — він прийшов мене вбити.
Він не каже ні слова, лише нахиляється, хапає мене за сорочку й підіймає. На якусь моторошну мить я уявляю, як він кидає мене в бездонну яму, що нібито таїться десь посеред цієї кімнати, та потім моя спина торкається чогось холодного й твердого. Безсила та млява, я притуляюся до стіни.
— Дихай, — каже моргун.
Я намагаюся. Два вдихи, один видих. Заплющую очі й уявляю бабусю, яка відраховує ритм, опустивши руки на мої коліна. «Два вдихи, один видих, Дайю. Повторюй».
— Де я? — вимогливо питаю. Голос охрип.
Він не відповідає. Я чую шелест, потім тріск. Нарешті бачу кімнату. Це не підземелля, як я собі уявляла, а звичайна кімната, дуже схожа на ту, що була в мене вдома. Я бачу стіл, стілець, бачу внизу свої ноги, бачу двері. Наді мною — квадратне вікно під стелею, зафарбоване й заклеєне зверху газетами. Кімната не маленька, але здається, що вона невпинно звужується, підлаштовує свої розміри до нас із моргуном. Ми — єдине, що має значення.
Моргун опускається на коліна з ліхтарем у руці. Він — не божество, яке набуло подоби дракона, потім духа-хранителя, а затим людини та прийшло мене врятувати. У світлі ліхтаря здавалося, що його обличчя у вогні.
— Я хочу додому, — кажу йому.
— Як тебе звати? — питає він, ігноруючи мою вимогу. Його голос, раніше добрий і лагідний, тепер звучить загрозливо.
— Як тебе звати? — знову питає він.
Я мовчу.
Він б’є мене тильною стороною долоні. Кісточки його пальців ударяються об мою щоку зі звуком, схожим на тріск ікри.
— Фен, — шепочу я й наказую собі не плакати.
— Добре, — усміхається він. — Скільки тобі років, Фене?
Я побоююся того, що він зі мною зробить, коли почує мою відповідь.
— Вважатимемо, що тобі чотирнадцять, — відказує він у відповідь на моє мовчання. Мерехтить світло ліхтаря. — Сирітко Фене, тобі чотирнадцять. І так буде завжди.
Він випростався й тепер дивиться на мене згори вниз.
— Відпустіть мене додому, — кажу. Мені здається, що якщо я сильно його благатиму, він знову перетвориться на добродія, який урятував мене на рибному ринку.
Але цього не стається. Натомість він прикладає палець до губ і задкує. З кожним кроком світло від ліхтаря тускніє й кімната навколо мене повільно зникає. Коли він опиняється біля дверей, я вже бачу тільки тьмяну жовту сферу.
— Будь ласка, — закликаю я, хоча й гадки не маю, що буде потім, але знаю, що буде гірше. Повторюю ще раз:
— Я хочу додому.
Жовта сфера здригається.
— Сирітко Фене, — промовляє він, — нам доведеться пройти довгий шлях, перш ніж ми повернемося додому.
8
Ієрогліф для позначення чорного кольору 黑 складається зі слів «рот», «вогонь» і «земля». Слово «рот» сидить зверху на «землі». Верхній кінець «землі» розсікає «рот» навпіл. І під ними обома — «вогонь».
Але рот рожевий. Земля коричнева. А вогонь — яскравий. Коли я дізналася про цей ієрогліф, то не могла збагнути, як ці три речі утворили чорний колір.
— Якщо не зрозумієш, — сказав мені майстер Ван, — то ніколи не зможеш написати це слово правильно.
Коли моргун пішов, то забрав із собою світло. Схоже, я нарешті збагнула, чому ці три речі об’єдналися, щоб створити чорний колір.
Сидячи у чорній пітьмі, я уявляю себе всередині роззявленого рота за один подих від падіння в пекельне полум’я землі. Проводжу в пітьмі пальцем, і хоча не бачу його, певна, що цього разу нарешті написала слово правильно.
Чорнота. Стан, коли час зникає і разом з ним щось завмирає. Стан самотності.
Я силуюся згадати, скільки часу минуло, відколи мене викрали. Був полудень. Зараз, мабуть, уже ніч. Я навіть не впевнена, що це досі той самий день, та сама ніч.
У темряві притискаю коліна до грудей, узявшись за лікті. Якщо дозволю страху взяти гору, то ніколи не знайду дороги назад. «Думай про щось реальне, — кажу собі. — Хапайся за нього й не відпускай».
Червоний будинок з арахісовим дахом. Внутрішній дворик з фонтаном, на городі росте кріп. Збудженими голосами учні вигукують відповіді. Майстер Ван розповідає про техніку «порожньої долоні». Майстер Ван, мій справжній рятівник.