Повертаються відголоски отрути, і я притискаюся спиною до холодної стіни. Чорнота. Так туга пропалює дірку в грудях.
Я знову прокидаюся й відчуваю, що поруч у темряві щось є. Упевнена в цьому. Щось шурхає кімнатою, ковзає вгору-вниз стінами, сочиться земляною підлогою. Я хочу підвестися й роззирнутись, але моє тіло — як дошка, важке й задубіле.
«Кліпай», — наказую собі.
«Тепер підійми руку».
Але рука не слухається.
Хай що це, воно наближається. Я відчуваю, як його дихання розтікається по моєму тілу, а від пальців ніг аж до пупа шириться якесь поколювання. Тепер істота вже наді мною, розглядає та зловтішається, що я не можу дати відсіч. Я дивлюся на неї у відповідь. Темрява пливе перед очима й надає цій істоті сили.
— Ворушися! — хочу викрикнути я. Але крик застигає всередині, як і все моє тіло.
Я переконую себе, що мені це ввижається. Пітьма звела мене з розуму. Отрута робить своє. Однак водночас я відчуваю, що хай що це таке, воно переслідує мене вже дуже давно.
— Лінь Дайю? — питаю я в темряву.
І хоча ніхто не відповідає, я знаю, що не помилилася.
9
Уранішнє сонце проникає в кімнату через заклеєне газетами вікно. На якусь теплу мить мені здається, що я у своїй старій дитячій, а батьки з бабусею вже прокинулися й чекають, коли я приєднаюся до них снідати. Щастя, справжнє щастя. Руки тягнуться вхопитись за цю радість. Усе це було нічним жахіттям. Я в безпеці. Удома.
Розплющую очі. Кімната розвиднюється. Стіл і стілець досі на місці, набитий соломою матрац, земляна підлога, така ж холодна й невблаганна. Моя радість випаровується. Я разом з рештою начиння досі тут.
Відчиняються двері, рука проштовхує тацю. «Заждіть!» — вигукую я. Двері зачиняються, перш ніж я встигаю вимовити ще щось. Підповзаю до таці й дивлюся в миску з кашею. Спорожняю її одним швидким ковтком. Відповзаю назад до настилу, шлунок досі порожній.
Двері відчиняються, і та сама рука забирає тацю. Я відкриваю рота, але не встигаю крикнути знову, як у кімнату заходить жінка. У неї в руках ціпок і торба. Волосся як біле сіно. Крик завмирає в моєму горлі. «Хай де я є, не все так погано, якщо тут теж є бабуся», — думаю собі.
Я очікую від неї ласки й тепла, але нічого такого не отримаю. Натомість її білясті очі дивляться повз мене, і я розумію, що важу для неї не більше, ніж собака. «Я прийшла навчити тебе англійської», — холодно каже вона. Потім вказує ціпком на стілець, і я розумію, що маю сісти.
Вона дістає з торби книжку та кладе її на стіл. Усередині надруковано незнайомі мені символи — одні кутасті, інші круглі й товсті. Жінка їх озвучує — пізніше я дізналася, що вони називаються літерами, — усі тоненькі, як голки.
— Тепер ти, — каже вона, здійнявши ціпок над моєю головою.
— Ей, — намагаюся я. — Бі. Сі. Ді. І. — Мій голос тремтить.
Жінка наказує повторити ще раз. Я видаю звуки та стежу, як її ціпок опускається з кожною літерою. Еф. Джі. Ейч. Ай. Ми в одному ритмі — ціпок і я.
Вона йде геть через багато годин, коли ніч уже забарвлює кімнату у фіолетово-сірий колір. Я згортаюсь у клубок, а звуки в голові стукаються один об одного.
Там, у непроглядній пітьмі, чекає Лінь Дайю, спостерігаючи за мною.
— Що ти знаєш про англійську мову? — питає стара.
— Нею розмовляють за пів світу звідси, — кажу я їй та уявляю собі кораблі, дим і гострі білі обличчя з волоссям відтінків осіннього листя.
— Англійський алфавіт обмежений, — веде вона далі. — Двадцять шість літер, кожна має свою чітку форму та власний набір правил. Думай про них як про дорослих. Як про вже сформованих. Поєднуй їх у певній послідовності, щоб створити конкретне слово.
«Має бути легко», — думаю я.
І ось перша перепона: звук. Літери звучать не так, як слова, які вони утворюють. До того ж є безліч комбінацій, на які треба зважати. Кожна така комбінація породжує інший звук та інший зміст. Англійський алфавіт обмежений, але його варіації нескінченні й непідвладні логіці.
— V: опусти два передні зуби на нижню губу та дмухни.
— Th: засунь язик між зубами і продзижчи.
— Tr: стисни зуби й дихни.
— Dr: зроби те саме, але простогни.