— Якщо не вірите, — веде далі чоловік, — то можете поговорити з моїм батьком, майстром Еном.
І тієї самої миті, немов під якимось магічним закляттям, торговка відводить погляд. Я кліпаю вологими повіками вперше, вдруге, втретє.
— Пробачте мені, брате Ене, — розкланюється вона. — Тут так темно, ще й від риби в голові паморочиться. Я надішлю майстрові Ену свій найкращий товар, щоб залагодити це жахливе непорозуміння.
З ринку ми йдемо разом — я й високий незнайомець, який мені підморгує. Він тримає руку на моєму плечі, аж доки ми не опиняємося посеред вулиці. Уже полудень, сонце заливає все довкола зеленаво-золотим світлом. Повз нас купець тягне за мотузку свиноматку, у якої погойдуються соски.
Ми опиняємося посеред іноземного ділового району Джифу на Біч-роуд. Над британським консульством і черепичними дахами аж до далеких пагорбів здіймаються хвилі зéлені. Позаду нас м’яко шумить пляж, і довгий подув морського бризу огортає все навколо. Повітря просочене сіллю. Усе липне до мого тіла, і я — до всього.
Я навідуюся сюди, бо тут завжди можна щось знайти. У місцях, де вештаються іноземці, шукаю монети, вишиті хустинки чи загублені рукавички. Дрібнички, якими прикрашають свої тіла жителі Заходу. Цей день приніс два срібняки. Вони дзвенять у моїй кишені поруч зі ще чотирма монетами, які я заробила в майстра Вана. Тож сьогодні я могла б назвати себе багатійкою.
Роздивляюся мого загадкового моргуна у денному світлі. Він видається заможним, однак одягнений зовсім не так, як інші багатії, яких я зустрічала. Замість шовкового чаншаня[2] на ньому біла сорочка з блискучою стрічкою, що звисає на шиї. Чорний піджак не застебнутий під шию, а масивний та з вирізом, штани вузькі. Та найдивнішою є його зачіска — волосся не заплетене в косу, а коротко підстрижене.
— Про що думаєш, племінничку? — питає мій рятівник, досі посміхаючись.
— Я — дівчинка, — випалюю. — І з цим нічого не вдієш.
Він сміється. На сонці зблискують два жовті зуби. Мені згадуються оповідки про чолов’яг, у яких виростали золоті зуби.
— Я знаю, — відповідає. — Хоча для нас обох було б краще, якби ти була хлопцем.
Він пильно розглядає мене, у його очах ховається якийсь намір.
— Голодна? Ти тут сама? Де твоя родина?
— Так, — відповідаю, — голодна. Буду рада, якщо ви зжалитеся наді мною. Мені теж кортить дещо у вас спитати. Наприклад, хто ви? Звідки прийшли? Хто такий майстер Ен і чому торговка рибою раптом відступила, коли ви назвали його ім’я?
— Я про все тобі розповім, — промовляє він, знову кладе руку на моє плече й пропонує поїсти локшини. — Унизу вулицею якраз є хороша локшинна.
Щось мені підказує, що цим запрошенням не варто легковажити. Я киваю й сором’язливо всміхаюся. Такої відповіді достатньо. Він веде мене далі й далі від рибного ринку. Ми минаємо пошту, три якісь іноземні консульства й храм. Перехожі на мить витріщаються на нас, приголомшені таким дивним дуетом батька та сина, у якому один одягнений, як герой театральної вистави, а інший має втомлений і полохливий вигляд. Позаду нас піниться океан.
Щоразу оминаючи нову й нову локшинну, я питаю свого рятівника: «Це часом не вона?». І щоразу він відповідає: «Ні, племінничку, ще не вона». Ми йдемо далі й далі, і я вже не впізнаю, де перебуваємо. А коли спиняємося, я усвідомлюю, що до локшинної ми не дійдемо ніколи.
Це був перший день весни.
2
Це історія про чарівний камінь. Її розповіла мені бабуся. А ще це історія мого імені.
За романом[3], богиня Нюва хотіла залатати небозвід. Вона розплавила скелі та зробила з них 36 501 кам’яну брилу, але використала лише 36 500 — один камінь залишила.
Цей камінь був здатним переміщатись як завгодно. Він міг виростати завбільшки із зáмок або зменшуватися до розміру часникової головки. Зрештою камінь вирішив служити богині. Але оскільки так і не знайшов собі застосування, то почав день за днем скніти, вважаючи себе негідним і соромлячись власної непотрібності. Одного разу на камінь натрапили даоський священник і буддійський монах. Їх глибоко вразила його магічна сила, тому вони вирішили забрати камінь із собою в мандри. Так він опинився у світі смертних.
Минуло багато років, і на світ народився хлопчик із чарівним нефритом у роті. Кажуть, що камінь відродився в цій дитині.
Що ж було далі? Хлопець закохався у свою молодшу кузину Лінь Дайю[4], хворобливу дівчину, яка залишилася без матері. Проте родина парубка була проти їхнього кохання й наполягала, щоб він одружився із заможною та здоровою кузиною Сюе Баочай. У день весілля родичі хлопця сховали Сюе Баочай під шарами важкої вуалі, а нареченому збрехали, що то Лінь Дайю.
2
Чаншань (піньїнь: chang shan) — традиційний китайський халат або сукня з довгими полами.
3
Відсилання до твору Цао Сюеціня «Сон у червоному теремі» — одного з чотирьох класичних романів китайської літератури XVIII століття.