Хтось верещить від страху. І я розумію, що це я сама.
Прокидаюсь у вологій сорочці, яка плівкою прилипла до грудей. Моє важке дихання розтинає темряву.
— Ти тут? — шепочу. — Чому ти не хочеш мені допомогти?
У кімнаті немає нікого. Лінь Дайю мені не допоможе, як завжди. «Насправді її ніколи й не було, — кажу собі, — зате я є». Цього разу мені хотілося б помінятися з нею місцями.
11
Наступного вечора двері знову відчиняються, але цього разу так і залишаються відчиненими.
Заходять троє чоловіків. Їхні тіла згорблені та кремезні, схожі на невеликі брили. Моргун іде за ними з ліхтарем у руці.
Він каже мені підвестися. Я слухаюсь, а у стегнах хрускотять суглоби. Тепер більшість дня я сиджу, тож стояти боляче. Він простягає мені якийсь м’який, скручений клунок.
— Одягни це, — наказує.
Світло в його ліхтарі схоже на повний місяць, такий великий і важкий, що міг би впасти з неба. На мить я замислююся, що сталося б, якби я вибила цей ліхтар на землю й він розбився? Що, якби мені вдалося підпалити всю цю кімнату й себе разом з нею?
— Негайно, — каже моргун. Троє чоловіків поруч потирають руки.
Я слухаюся та знімаю з тіла мокру сорочку. Потім штани. Легко вислизаю з них і дивлюся, як вони спадають на землю.
Голісінька, я стою перед ними й дивлюся вниз на своє тіло. Давно я не бачила себе на світлі. На моїх грудях дві маленькі загати плоті, кінці яких умочені в іржу. Ребра просвічуються крізь шкіру. Маленький, м’який живіт обвисає в обрамленні гострих тазових кісток. Горбочки сідниць ледь помітні. Єдина частина мене, яка здається великою, — це ноги, ніби вони належать комусь значно більшому за мене. Проте вони такі самі, як і були. Це все решта зменшилося.
Мої руки інстинктивно пориваються прикрити найбільш інтимні частини тіла. Знову з’являється острах того, що хвилювало мене від дня мого викрадення.
Очі моргуна бігають туди-сюди.
— Треба буде пізніше тебе відгодувати, — промовляє він, а потім показує на клунок з одягом. — Тепер одягни це.
Одяг у клунку чорний і надто великий. Коли я його вдягаю, здається, що моє тіло ще більше зменшилося. Далі моргун наказує мені стати навколішки. Я слухаюсь — і мої коліна вгрузають у землю.
Один із трьох чоловіків ступає вперед із ножицями в руках. Я зіщулююся.
— Не ворушися, — попереджає він. Чоловік стає позаду мене й бере пасмо мого волосся. Засмалене від бруду, воно тепер мляво звисає аж до підборіддя. Він заносить над ним ножиці — і я чую зріз. Дивлюся вниз на підлогу й бачу там чорний жмуток. Перед очима проминає мамине обличчя. Я благаю її не дивитися.
Клац, клац, клац — орудує ножицями чоловік. Усе більше й більше чорного падає на підлогу. І з кожним пасмом мамине лице стає дедалі тьмянішим, аж доки повністю не зникає.
Закінчивши, чоловік із ножицями знову стає поруч із моргуном.
— Як тебе звати? — питає мене моргун.
— Фен, — машинально відповідаю я.
— Звідки ти?
— З Нью-Йорка.
— Де твої батьки?
— Померли.
— Чому ти тут?
— Шукаю роботу в локшинній.
— Молодець, молодець, — посміхається моргун. — Тепер, Фене, ти справді готовий.
Він киває своїм трьом супутникам, ті виходять з кімнати. Моргун чухає за шиєю, а потім озивається до мене.
— Ти колись був із чоловіком, племінничку?
«Ну ось, — думаю, — це те, чого я й боялася». Відколи моргун мене викрав, усе до цього йшло. Я бачила, як борються собаки вночі. Чула, як виють коти, наче з них живцем здирають шкіру. Якось сільський хлопчина з вабливим поглядом, син одного фермера, який вирощував яблука, ув’язався за мною біля водяного млина й поклав руку на мій живіт. Від його дотику завирувала кров.
Я уявляю, як наді мною хитається моргун. Його маслянисті очі впиваються в мої, а вусики над губою деруть мою шкіру. Його тіло неприємно тисне зверху.
— Ні, — кажу я й подумки молюся, щоб на цьому все скінчилося.
Він лукаво посміхається, ніби прочитав мої думки.
— Я не про себе, племінничку. Я про білих чоловіків. Ти знаєш, що їм подобається?
Моргун зникає, а на його місці перед моїми очима з’являється чоловік із лляним волоссям, якого я бачила біля іноземного поштового відділення у Джифу. Він тужиться і крекче. Його живіт накриває моє лоно. Я охоплена цим чоловіком, і моє тіло — вже не моє, а частина його. Я трясу головою: ні, ні, ні.
— Дізнаєшся, — каже моргун. Він проводить пальцями по лацкану свого піджака. — Тебе навчать. Білим подобається спускати гроші на таких, як ти. Вони люблять дітей. Будеш у мене найкращим? Будеш. А тепер ходи сюди, дай мені тебе роздивитися.