Я підводжуся й повільно йду до нього. У голові невпинно крутяться його слова. Білі чоловіки. Діти. Гроші. Усе це попелом сиплеться переді мною.
Зблизька він схожий на лиса. Шрам під оком міг би зійти за травинку. Без попередження він щипає мене рукою за лице. Від його дотику моє тіло завмирає. Я відчуваю, як протестує моє серце, як закипає кров.
— Будеш слухняним?
Я киваю, намагаючись не розкусити зубами запалі щоки. Він відпускає мене й дістає щось із кишені.
— Заплющ очі, — наказує.
Я відчуваю, як він натирає чимось моє обличчя та шию. Пахне дьогтем. Він обертає мене й починає натирати плечі.
— Руки, — каже.
Я повертаюся та протягую йому руки. Він розтирає цю чорну, як я тепер бачу, речовину по моїх долонях, малює нею по нігтях, втирає між пальців. Це все нагадує мені, як бабуся взимку розтирала мої руки, коли я надто довго гуляла на вулиці. Вона по черзі крутила кожну мою долоню у своїх, немов намагалася розпалити полум’я, аж доки вони обидві не ставали червоними й палаючими.
Однак це не мій дім, а цей чоловік — не моя бабуся. І не майстер Ван, який сказав, що колись мої руки мене прославлять.
Моргун опускає їх назад.
Ті троє повертаються з великою бочкою, яка сягає їм майже по пояс.
— Тепер залиш його нам, Джаспере, — каже один із них моргуну. Я дивлюся на бочку, і в моїх грудях розростається печера.
— Гадаю, ти знаєш, що робити, — промовляє моргун на ім’я Джаспер.
Я знаю. Знаю, що мені більше нічого не залишається. Між вічним ув’язненням у цій кімнаті або бочкою, яка точно принесе якісь зміни, я виберу бочку.
Підходжу до неї. Зблизька вона виявляється ще більшою, і я ледве дістаю губами до краю. Один із чоловіків опускається переді мною на коліна та зв’язує мої зап’ястя й щиколотки мотузкою. Закінчивши, він підводиться й підіймає мене під пахви своїми руками. У його руках я бовтаюся, мов ганчір’яна лялька. Він ставить мене в бочку. Я вміщаюся в ній, якщо сидіти, притиснувши коліна до грудей. Усередині запах диму й чогось горілого.
Зверху з’являється голова Джаспера, який дивиться вниз на мене.
— Не ворушися й не видавай ані звуку, — наказує він.
Знову щось тягнуть, воно цокотить.
— Опусти голову, — каже моргун. Мільйон якихось шматочків починають наповнювати бочку. Я наважуюся поглянути — маленькі грудочки вугілля, гостроконечні й схожі на льодяники. Вони засипають порожнини між моїми кінцівками, спочатку збираючись довкола моїх ступень, потім повільно поглинають ноги й талію, далі — руки та груди, аж поки я відчуваю, як вони стискають моє горло. Коли потік каміння спиняється, я вже не можу рухатись. Якби тепер хтось зазирнув у бочку, то замість мене побачив би чорну пляму посеред вугілля.
— Важко дихати, — кажу я Джасперові. Я говорю, а вугілля цокотить.
У відповідь він мовчки нахиляється і прив’язує мені на шию якийсь мішечок. Він важкий, але пахне свіжістю і прохолодою, як м’ята. Мої груди розширюються, ніби хтось вдихнув мені в рота повітря.
— Там, у мішечку, особливий камінь, — каже Джаспер. — Він допоможе тобі дихати. І нагадуватиме про мене.
Я вдихаю запах м’яти з мішечка й відчуваю ненависть до моргуна.
— Коли почуєш легкий стукіт, — пояснює він, — це означає, що зараз відкриють кришку. Опусти голову й не підводь її. Якщо після прибуття тебе схоплять, скажеш їм те, чого я тебе вчив. Спробуєш утекти — помреш. Видаси хоч звук — помреш.
Ніби це ще не смерть.
Наостанок Джаспер засовує мені в рота шматок тканини й фіксує його мотузкою. Він відхиляється назад, щоб оглянути свою роботу, досі тримаючи пальці на моїй щоці. Перш ніж я встигаю збагнути що й до чого, він ударяє моєю головою об стінку бочки. Я скрикую, але мій крик потопає в новому шматку тканини в роті. Джаспер задоволено випрямляється.
— Там на тебе вже зачекалися, — каже згори один із чоловіків. Я чую гучний стукіт і бачу круглу кришку на краю бочки. Чоловіки крекчуть. Кришка дедалі більше насувається на мене, затьмарюючи світло.
У залишеній вузькій щілині знову з’являється голова Джаспера. Він дивиться на мене — тіло скручене й поховане під камінням, обличчя чорне. Білки очей — єдине, що вирізняє мене на тлі вугілля.
От якби переписати мою історію: одного дня посеред рибного ринку високий чоловік помічає дівчинку, перевдягнену в хлопчика. З її запалого тіла він зчитує голод. Чоловік теж голодний, але вміло це приховує. Його видають лише очі. І цього разу дівчинка, перевдягнена у хлопчика, все помічає. Розгледівши при денному світлі його обличчя, вона усвідомлює задум чоловіка й утікає. Чоловік лишається з порожніми руками, а дівчинка повертається додому.