— Така, як ти, і дня не витримає у «стійлах», — каже мадам Лі, ніби читає мої думки. — Тут я тебе годую. Дарую гарний чистий одяг. Роблю тебе красивою. Даю тобі нічліг. Чи багато китайських дівчат можуть таким похвалитися? Це не якісь там жалюгідні діри на Бартлетт-елі. У нас найкращий бордель у місті. Тут вам дістається найкраще. Роззирнися. Краще вже нікуди.
— Ваша правда, мадам Лі, — відповідаю. — Я наполегливо працюватиму, щоб віддячити вам за добро.
— Я знала, що ти будеш слухняною, — вона тягнеться рукою, щоб погладити мене. Її очі блищать від задоволення. Я відчуваю на шкірі її долоню, ніби восьминіг спускається вниз по моїй голові та стискає мене всім своїм тілом, намагаючись задушити.
— Завтра, — шепоче вона, — ми тебе обкатаємо.
Мадам відпускає мене. Я стою й відчуваю, що мої зелені атласні штани змокріли. Вона дивиться, як я підходжу до дверей і силуюся їх відчинити. Та перш ніж я вийду, вона вигукує:
— Іще одне. Від сьогодні ти ночуватимеш у кімнаті Джейд.
— А де спатиме Джейд? — питаю я.
Бордель розділено на три поверхи. Більшість із нас живе на другому, де в одній кімнаті ми всі спимо, а в інших двох — розважаємо клієнтів. Третій поверх з власними кімнатами зарезервовано для найкращих дівчат, як-от Сваллов, Айріс[27] і Джейд — до того, як її живіт почав рости. Власні кімнати мають лише дівчата, які принаджують найбагатших клієнтів. Я ще не принадила жодного.
Мадам Лі не відповідає. Охоронці знають — це означає, що вона завершила розмову зі мною, і виштовхують мене за двері. Я повертаюся нагору в нашу спальню і збираю свої речі, яких насправді небагато — робоче вбрання, косметика, стрічки та шпильки для волосся. Кімната Джейд — на третьому поверсі в кінці коридору, одна з найбільших. Дійшовши, я стукаю у двері й чекаю, що вона відчинить.
— Мадам Лі тобі не сказала? — з сусідньої кімнати визирає кругле обличчя Айріс. — Джейд уночі забрали.
— Ні, — промовляю. — Не сказала.
— Вона все одно не змогла б працювати тут зі своїм животом, — каже Айріс. — Який чоловік хоче зіпсовану повію?
Вона єхидно посміхається й зникає у своїй кімнаті. Я роблю те саме. Тільки це не моя кімната. Це кімната Джейд. Дівчину, яку я бачила кілька годин тому, тепер відправлять у «стійло», де вона втішатиме клієнтів за двадцять п’ять центів, максимум — за п’ятдесят, якщо пощастить. Цікаво, що буде з дитиною? «У “стійлах” жінки не витримують більш ніж два роки, — сказали мені, коли я вперше потрапила до барака. — Тебе вб’є або хвороба, або людина». На що я відказала: «А хіба не байдуже?».
Я запалюю ліхтар. Кімната Джейд охайна, стіни пофарбовано багряним. Заґратоване вікно виходить на сіру вулицю. Тут досі пахне нею, легкий цитрусовий запах пронизує повітря. Вона пробула тут довше, ніж будь-хто з нас.
Їй не більше двадцяти — двадцяти одного. Чи казала вона щось про сім’ю в Китаї? Не можу пригадати. Я вже забуваю, що якої дівчини стосується. Ми — безіменний клан тіл та історій, і, ймовірно, всі закінчимо в тому самому місці. Та хіба не байдуже? Це лише питання часу — коли саме кожну з нас заберуть посеред ночі й замінять на молодшу та красивішу.
Цілий місяць мені вдавалося залишатись у безпеці, недоторканою. Потрапивши сюди, я пообіцяла собі стати непомітною. Коли якийсь чоловік дивився на мене, я кривилась у відразі. Це було неважко, бо всередині я саме це й відчувала. Та я була наївною, гадаючи, що маю вибір. Мене купили не просто так, і тепер я мушу добряче постаратися, щоб дотриматися цієї обіцянки.
Цієї миті мені згадалася Бай Хе, дівчина зі скляною шкірою з оповідок, які переказували в моєму селі. Раніше я вважала, що шкіра була її важкою ношею. Але тепер, коли сиділа тут і розуміла, що завтра в цей час уже розпрощаюся зі своїм дівоцтвом, я усвідомила: тягарем Бай Хе була насправді не шкіра. Її тягарем було народитися дівчиною. А від такого ярма ніхто з нас не вільний, навіть я.
2
Це історія про бочку з вугіллям, яка перепливла океан.
Подорож до Сан-Франциско зайняла три тижні, принаймні так мені сказали. З кімнати у Джифу мене в бочці, доверху засипаній вугіллям, завантажили на віз, а коли ми нарешті зупинилися, я почула наростаючий шум океану. Звідусіль лунали голоси, тільки вже не схожі на гул рибного ринку. Це теж були торговці, але більшість із них говорили чужою мовою.